Другого дня будинок шумів новиною. Перший вибіг на двір Пувичка, той веснянкуватий хлопець, що закидав йому на голову матрац. Він побачив Альошу в най-глухішому кутку подвір'я і цокнув пальцями.
—— Гля! Мамалига! Що він там колупає? — Тихо навшпиньках підкрався до Альоші, зазирнув через плече і здивувався. Альоша, весь забруднений рудими цятками, місив у руках кавалок глини; обличчя йому було таке напружене й дивне, що Пувичка не міг навіть його злякати. Він тільки засопів Альоші через плече і насмішкувато спитав:
— Ти, що це буде?
Альоша раптом приліг грудьми над побитою жерстяною мискою з глиною, розкинув руки і крикнув:
— Іди! Чого ти?
— Що це буде? — знову запитав Пувичка.
— Я ж до тебе не лізу, — сказав Альоша. Губи йому зблідли, мов крейда. — Не лізу ж? Не лізь і ти. Моя глина! Сам накопав!
—Щастя! Я теж знаю в однім місці, — відповів йому Пувичка й хотів ударити ногою в миску. Але Альоша підставив плече, і Пувичка мало не перекинувся.
Це був задерикуватий, жилавий хлопець. Ластовиння так рясно вкривало йому обличчя, що воно здавалося обляпаним гречаною кашею. Тонкі ціанотичні губи звивались йому на рідких нерівних зубах двома синюватими п'явками. Вони цілий час єхидно ворушилися. Червоні, з ячмінцями, повіки швидко моргали, відкриваючи, сірі гульки очей. Ніс нагадував круглу свинцеву пувичку, міцно пришиту посередині обличчя і теж заляпану кашею.
— Ну, ти мені! Хундожник! — кинув він ображено. — Не дуже-то. Бо ось Матрос тобі покаже.
На цім слові він повернувся і пішов у будинок. За хвилину Альошу оточили всі хлопці.
— Ти ж це чого, зараза, не показуєш? — спитав Матрос.
— А нащо?
Матрос подумав трохи, бликнув на Альошу.
— Хіба не можна?
— Ну да. Я ще тільки почав.
— А тоді покажеш?
— Тоді покажу.
Матрос знову подумав, нахмурив брови.
— Гляди ж, шкет! Сьогодні я виграв у тебе кашу. А не покажеш, то взнаєш... — Потім він повернувся до хлопців і звелів: —Давай у скраклі!
Подвір'я наповнилось вигуками, цоканням дерев'яних кийків. Матрос кидав більше за всіх і кричав на Пувичку:
— Подай! Чого роззявив рота?
Пувичка слухняно виконував його накази. Альоша нахилився нижче над глиною. Пальці нервово, швидко вгрузали в кавалок. Очі поволі увійшли в роботу. Він знову забув за всіх, і напружена радість засяла йому на обличчі.
День пройшов для нього зовсім непомітно: він працював до пізнього вечора, і, коли вже всі розійшлися на свої місця, він іде вибігав до своєї "буржуйки", обмацував її іржаві дверці, немов хотів зробити їх міцнішими, неприступнішими, щоб зберегти свою роботу від цікавих хлопчачих рук.
Вночі він спав тривожно, щось вигукував, стогнав, схоплювався на хвилину і знову падав гарячою головою на тверду солом'яну подушку. А лиш тільки вищирилось сонце крайком золотої маківки, Альоша вибіг надвір і знову припав до своєї глини.
Завбудинку підійшов до нього і присів на пальцях.
— Ой, — сказав завбудинку, — ми зовсім погано виглядаємо. Очі поховалися он як глибоко в лоб. Так не можна. Каже Феня, що ти цю ніч зовсі'м погано спав.
— Феня! — розсердився Альоша. — Багато вона тямить. Ось — чорт.
Альоша передав йому свою майже закінчену роботу і впився в нього очима. Завбудинку неймовірно вдивлявся в його твір: то віддаляв його від себе, то знову підносив до очей, стукав пальцем, усе більше яснів його погляд і підіймалися стиснуті брови. Однією рукою він схопив Альошу за плече і, не помічаючи, що хлопець пригнувся від міцного тиску його пальців, захоплено вигукнув:
— Альошко! Це ти зробив? Сам? Ти зробив?
Він перевів на Альошу вогкі очі.
— Де ти взявся? Хто тебе навчив?
— Та... так... потроху сам, — ніяково прошепотів Альоша і зашарів густою смаглою кров'ю. — Воно ще не готове. Ось бачите, яке неокуверне плесо, та й ця одежа на плечах. Ще тут є та й є роботи.
Завбудинку захоплено подивився на Альошу, знову стиснув йому плече.
— Роби, Альо'шо, роби, кажу тобі. — І, схвильований, відійшов до будинку.
Прокидалося щоденне життя. Будинок починав клекотіти першим ранковим сміхом і гомоном. Мешканці його вилітали надвір, як вітер, розмахуючи драними холошами й шкірячи на сонце задиркуваті обличчя. До Аль'оші ніхто не підходив з німого наказу Матроса.
Того самого дня Альоша кінчив свою працю.
Матрос підійшов перший, розштовхуючи хлопчачий натовп.
— Ану, шпана, осаді. Зараз ізробимо кзамент, і якщо вещ підходяща, то вона буде моя.
Хлопці засміялися. Альоша зблід і прищулився до "буржуйки".
— Показуй, — сказав Матрос і поворушив руками в драних кишенях. Альоша відступився, і всі побачили на "буржуйці" сніжно-білий аркуш паперу, а на ньому — Альошину роботу.
— Диви! Яке... — вилетіло майже з усіх грудей. Всі спинилися з радісними, здивованими обличчями. Очі їм загорілися гострим бажанням придбати цю річ.
— А плесо! — скрикнув Пувичка. — Дивись, як блищить!
— Що ж там дивного? — крізь зуби спитав Матрос. —Ну, плесо. Та й що?
Пувичка забігав очима.
— Канєшно, плесо малахольне. Я тільки так кажу.
Одначе ніхто не міг підтримати Пувичку. Постать чорта на скелі глибоко вразила кожного. Чорне, блискуче плесо під його ногами було особливо незрозумілою, таємною штукою.
— А можна помацать? Із чого воно? Га?
До "буржуйки" простягся живий, рухливий, тремтячий сніп рук. Глибока пристрасть захвилювала обличчя. Хотіли вхопити, притиснути, не пускати. Нікому. Матрос розмахнувся і через усіх поклав пальці на "буржуйку". Поцокав нігтем по роботі.
— Плесо скляне, — сказав він басом.
— Як скляне? Як же воно задєлане?
—— Замуровано під скелі, а під склом чорненьке підкладене, уроді як болото. Слиш, подаруй.
Альоша подивився на нього. Захланне презирство скривило йому губи. Широкий, негарний в звичайні хвилини рот, що лише при схиленому над роботою обличчі ставав якийсь упертий, суворий, цей рот тепер замкнувся в глухій непривітності, безгучно презирливо засміявся.
— Схочу — подарую, схочу — розіб'ю.
Матрос поворушив руками у драних кишенях і роз-пучливо крикнув:
— Дурак, мені ж на памнять.
— На памнять, — промовив Альоша, — на яку памнять?
— На харошу, чудак.
— На харошу? Я вже подарував.
— Мені? — швидко спитав Матрос і жадібно про-стяг руку.