— Чо' це ми позавмирали? — сказала весело бабця Пуця, яка перша вийшла з цього дивного заціпеніння, в яке всі позападали. — Наливай, хазяїн, і не журись...
— А я й не журуся, — сказав Іван, витягаючи гумового корка із пляшки.
— Нє, журишся, — ошкірила беззубого рота бабця Пуця. — Я ж не сліпа. Щось там у тебе в серці неха-роше.
Зирнув на бабцю й побачив, що та світить до нього золотими очима, і що ці очі просвічують його, як рентгенапарат, і що він сидить перед нею зовсім незахищений, із висвітленими нутрощами та кістками, адже побачила на дні його серця того важкого камінця, який уже до нього навіки приріс, бо не вмів він у цьому світі ані сміятися, ні веселитися, ані радіти, ні жартувати, а міг тільки виливати понуро із себе сіру воду меланхолії та незадоволення.
— Це зілля чортівське, — сказала бабця Пуця, підіймаючи повну чарку. — Недаремно я його з-під землі дістала. Хай наші вороги журяться, о! о! — скрикнула вона тоненько, ухнула й перехилила чарку і не відірвала її від рота аж поки з неї не витекло все до крапелини. Тоді голосно стукнула денцем чарки по столі, вдихнула зі свистом повітря й захитала головою:
— Ух, яке воно гірке! Хай би ми таке гірке пили й не припиняли!
Марія випила свою чарку так само хвацько, й Іван здивовано на неї подивився, адже не було такого з нею раніше: чи ж бо не причастилася за ці роки й вона до чарки, і чи не ця відьма, часом, її напарниця і спокусниця? Він понюхав трунок — той пах болотом. Ні, здається-таки, — смолою, а може, болотом та смолою водночас. Заплющив очі й почав цідити те пійло, відчуваючи, як у його тілі починає запалюватися чорний вогонь. Той вогонь струмками розтікався по жилах і гаряче пойняв його тіло.
А за вікнами густішали дощові сутінки. Випливали із надрічкових заростей верболозу — верболіз густо пах розімлілою від вологи корою, і тяглися ті зарості од розбурханого плеса річки, де вони й народилися, до хат. А хати вже миготіли вогниками вікон, і ті вогники блимотіли, ніби засвічувалися й погасали. Мовчали навіть пси. Лише дощові чоловічки гуляли по калюжах, по розмочених болотистих стежках і ще більш розгрузлій вулиці, занурюючи в те болото сині водяні ніжки і вихоплюючи їх звідтіля. Небо колоти-
ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
МОКРІ ПАРКАНИ
АКТ ШІСТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТОГО РОКУ 1.
Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, лежав поверх ковдри і сонно дивився у вікно. За шибками не вгавав дощ, і Вальдемар, а коротко Вальдусь, із тугою думав, що сьогодні він не піде на Михайлівську вулицю, де сотні таких, як він, дівчат та хлопців стоїчно вичовгували підошвами асфальт, і то з однієї причини: хлопці пожирали очима дівчат, а дівчата вдавали, що вони того самого не роблять. На Михайлівську Шкурку, як і всю ту молодь, гнав незбагненний неспокій, якого вони, може, й не розуміли, хоч усе так легко пояснюється: надійшла для них усіх пора. Але Вальдемар Шкурко, на прізвисько Шкурка, був трохи не такий, як усі, отже, й неспокій у нього був глибший, і переживав свою бентежну пору він трохи особливо.
Ну от, лежить на ліжкові, і йому здається, що тіло обростає роговим покровом, який накладається лусками, ніби був він риба. І ніби риба, викинута на берег, він розтуляв маленького кругленького рота, і очі його лили на задощене вікно синю печаль, а тіло
лося, ніби хтось закинув туди дріжджі — пінило, сходило, роздималося, корчилося хмарами, начебто починавсь у тих хмарах новий акт світотворення, і звідти вилітали й висівалися, як зерно того світотворення, міріади крапелин, котрі осідали на втомлену почорнілу землю. Від дубів, що стояли край дороги і ще єдині не поскидали листя, віяло густим осіннім шепотом. Був ранок і вечір — день восьмий!
терпло й чесалося, а роговий обріст густішав і твердів, аж Вальдусь відчував, що його ноги склеюються, перетворюючись у риб'ячого хвоста, і що йому, Шкурці, майже несила лежати на ковдрі — досить ворухнути отими злиплими ногами (чи хвостом), і він попливе у світ мокрих парканів, байдуже, що там періщить дощ, та й чи розумно боятися води рибі. Біля вуха у Вальдуся лежав транзистор і тихо вив, як пес на покійника, і те виття вужем влазило в одне Шкурчине вухо, а з другого виповзало змією. І через це голова його спазматично дригалась у ритм того собачого виття.
Зайшла мати, одягнена у плаща та гумові чобітки, і в поролоновій хустині на голові, отак дивно опоро-лонена й прогумована; Вальдусь знав, що вона йде на нічну зміну, власне, чергування, і оце зайшла попрощатися. Звів на її честь руку і горланув, щоб перебити собаче виття: "Пока, ма!" — а вона всміхнулася йому м'яко і щось почала казати, але він того чути не міг.
— Та виключи це чортове радіо! — крикнула мати.
Він вимкнув і сів на ліжкові. Зараз вона почне розповідати, що йому їсти і де що стоїть. Ну, так і є. Але він їсти не хотів, бо обростав лускою, бо всередині нутра власного відчув поселеного їжака, той згорнувсь у клубок і напружив голки: так завше бувало, коли доїдала Шкурку нудьга.
— Усе харошо, мам! — сказав він. — Все з'їм і все знайду!
— Будь розумничком і ніде сьодня не лазь! Дощ як сказився!
"Це вона гарно сказала, — подумав він, лягаючи і вмикаючи транзистора. — Дощ сказився!" Ллє на паркани і дахи, і вони помаленьку собі гниють. І хати гниють, і міст, і всі речі, й вони з ними і між них. Саме про це й вило радіо голосом трухлявоносого співака, очевидно, десь на пацючка схожого.
Матері на вступі до кімнати вже не було — розчинилася і зникла, мов видіння. Тоді Шкурка відчув, що їжак із грудей сповз донизу у лівий бік живота і там почав провертатися — мати мала рацію, поїсти тра! Вальдемар устав, захопив з собою транзистора і поволочився на кухню, хоч добре знав, що там зараз варить собі юшку квартирантка Зоня; він же лежав на тій ковдрі і лупивсь у вікно, і слухав трухлявоно-сого пацючка, щоб дочекатися, поки Зоня з кухні піде.
Квартирантка стояла до нього спиною в червоному у велику квітку халаті, більше брудному як чистому, у капцях із стоптаними задниками, на одній із п'ят колготок прорвався, і з дірки визирала п'ята — не зовсім принадний шматок рожевої плоті. Волосся в Зоні було стягнуте в курдульку, світло-сіре, ніби попелясте, але якесь цілком неживе. Ні, тут не було на що дивитися — від неї несло запахом юшки, яку варила, та юшка нудко й глухо побулькувала.