Вуховертка закрила ніс від запаху, розмірковуючи чи дійсно для чаклунства потрібно так багато гниючих речей. Вона подумала, що коли навчиться достатньо, то стане новим видом відьми – чистюнею. Між тим, вона оглянула все навколо та була спантеличена тим, що кімната, здавалася величиною, щонайменше, у цілий котедж.
Белла Яга усміхнулась, глянувши на Вуховертчин вираз обличчя.
— Давай, дівча, — сказала вона. – Ти тут не для того щоб витріщатися. Якщо тобі не подобається, можеш пізніше тут прибрати. А зараз я хочу, щоб ти, за цим столом, перетерла у порох щурячі кістки для мене. – Коли Вуховертка йшла до столу, а її щиколотки заплуталися в двох мертвих зміюках, Белла Яга повідомила, — У цьому домі одне велике правило. Ти маєш одразу його запам'ятати. За жодних умов ти не повинна турбувати Мандрагора.
— Ви маєте на увазі чоловіка із рогами? — мовила Вуховертка.
— В нього немає рогів! – сердито відказала Белла Яга. – Принаймні, більшість часу. Вони з'являються, коли його турбують.
— А що ще трапляється, коли його турбують? – запитала Вуховертка. Їй здалося, що Белла Яга здригнулась від самої лише думки.
— Жахливі речі, — сказала вона. – Якщо тобі пощастить, ти цього не дізнаєшся. А зараз – до роботи.
Незабаром, Вуховертка стукала тяжким товкачем в невеликій кам'яній чаші. Спочатку маленькі кістки у чаші хрустіли: "хрусть-хрусть". Після години праці, вони стали білим порохом, що шурхав: "сплаф-сплаф", але Белла Яга сказала, що порох має бути дрібнішим за дрібніше борошно, і змушувала Вуховертку продовжувати перетирати. До цього часу, руки Вуховертки боліли і їй було нудно. Белла Яга не казала навіщо потрібно перетирати порох. Вона взагалі, не відповідала на жодне Вуховертчине питання.
Вуховертка досить чітко зрозуміла, що Белла Яга не збирається навчати її магії. Вона лише хотіла, щоб Вуховертка виконувала тяжку роботу. Вуховертка знала, що щось із цим зробить, так скоро, як дізнається достатньо про Беллу Ягу та про її котедж та про всі її засоби. Так що Вуховертка перетирала порох, тримаючи очі та вуха відкритими.
Єдиною живою істотою у майстерні був чорний кіт, який весь час жалюгідно ховався в теплі, позаду іржавого казану. Час від часу, Белла Яга водила пальцем по сторінці сальної маленької книжки, на столі біля неї, та бурмотіла:
— Тепер треба кликати домочадця, — тоді вона йшла до казана та кричала, — Давай, Томас! Зараз твоя черга!
Томас завжди намагався втекти. Одного разу Белла Яга схопила його після лише короткої бійки, але у більшості випадків, він бігав навколо стін майстерні, а Белла Яга гупала за ним, галасуючи:
— Роби, що тобі наказано, Томас, або натравлю на тебе черв'яків!
Коли вона ловила Томаса, то йшла до столу, тримаючи його за загривки та кидала поруч із сальною книгою. Томас сидів там сердитою кошлатою купкою, поки Белла Яга закінчувала частину заклинання. Тоді він знову втікав за казан.
Вуховертка бачила, що всі заклинання Белли Яги знаходяться у сальній книжці. Звідти, де стояла Вуховертка, вона нагадувала книгу рецептів кухаря з Сент-Мовальду, окрім того, що ця книжка була бруднішою. Коли Белла Яга загупала за Томасом по кімнаті втретє, Вуховертка продовжувала орудувати однією рукою та притягнула книжку ближче, іншою рукою. Все ще стукаючи однією рукою, вона перегорнула сторінки.
"Заклинання, щоб отримати перший приз на виставці собак", ось над чим в даний момент працювала Белла Яга. Наступним було: "Знищити жоржини сусіда", а на сторінці після нього було: "Любовне зілля, щоб зачарувати сусідського хлопця". У цей момент Белла Яга прокрокувала до столу, тримаючи згорнувшогося, звисаючого Томаса. Вуховертка поспішно штовхнула книгу назад, на іншу сторону столу, та продовжила розтирати порох обома руками.
До вечері, Вуховертка побачила близько чверті заклинань у книзі, але жодне з них не могло принести користі їй. Вона деякий час розмірковувала над заклинанням: "змусити скейтборд робити трюки", але, хоча це й звучало весело, здається, воно ніяк не могло зупинити Беллу Ягу, зробити щось жахливе Вуховертці, якщо випаде така нагода. А їй не заважало б мати таке заклинання, розмірковувала Вуховертка, слідуючи за Беллою Ягою, по коридору, на кухню. Вона повинна бути захищеною від Белли Яги, перш ніж та зможе щось зробити.
На подив Вуховертки, кухня була звичайною кухнею, цілком теплою та затишною, а на столі, накритим на трьох, стояла гаряча вечеря. Під столом, на тарілці була велика риба, яку Томас швидко з'їв. Вуховертка подивилась на Мандрагора. Він маячив на стільці, з іншого боку столу, читаючи велику книгу у шкіряній обкладинці. Виглядав він як звичайний чоловік у поганому настрої. Тим не менш, він не виглядав як чоловік, що отримав вечерю.
— І що демони принесли сьогодні? – запитала Белла Яга, ясним улесливим голосом, яким вона, здавалося, завжди розмовляла із Мандрагором.
— Пиріг та смажену картоплю з вокзального буфету зі Сток-он-Трент, — загарчав Мандрагор, не піднімаючи голови.
— Ненавиджу пиріг зі станції, — сказала Белла Яга.
Мандрагор підняв голову. Його очі були як темні ями. Іскри червоного вогню світилися у глибині кожної ями.
— Це моя улюблена їжа, — сказав він. Іскри в його очах замерехтіли та виросли.
Тоді Вуховертка цілком зрозуміла, чому вона не повинна турбувати Мандагора. Вона була рада, що він, здається, навіть не помітив її.
Глава 3.
На наступний день, або десь так, Вуховертка з'ясовувала, все що могла, про Тринадцятий будинок на Липневій вулиці. Це було дивне місце. Для початку, здавалося, що, виходу з будинку не було. Зсередини, вхідних дверей не існувало. Там де вони мали б бути, була лише гола стіна. Вуховертка могла бачити охайний садок, з вікна своєї порожньої спальні, але коли вона спробувала відчинити вікно, то з'ясувала, що воно взагалі не відчинялося. Скло було вбудовано просто у стіну.
Вуховертка вирішила відноситися до цього як ще до одного виклику, та знайти інший вихід. У частину саду позаду будинку, вона могла потрапити досить легко. Шлях туди пролягав крізь кухню, прямо в буйство бур'янів. Белла Яга постійно відсилала Вуховертку туди – зібрати кропиву або ягоди бріонії [7] або беладону. Щоразу, Вуховертка прокладала собі шлях крізь високу кропиву та чортополох, до нового місця в плетінні гігантських ожин, по краях саду, але це призводило лише до того, що рослини болюче жалили та залишали подряпини.