— Не ліпше ж зложити собі сі гроші на старість? Адже ти не маєш певної посади! З сього, що ти директор Інституту для учеників, грошей не зложиш.
— Про старість не пора ще думати, а тепер, коли чоловік може що доброго зробити, то чому ж не зробити? Знаєш, які в нас відносини: тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить згорнувши руки.
— А коли сил не стане тобі? — питалася Маня сумним голосом.
— Коли сил не стане...— сказав і пан директор,— воля божа! Зробив своє і забирайся, Федю!
В голосі вуйка Дорка чути було легеньку іронію.
— А женитися ти не думаєш?
— Де вже мені женитися? — махнув директор рукою.— І посади певної не маю, і літа вже не ті! Котра панна схотіла б мене?
— Е! вуйку, чому б не схотіла! — говорила панна все веселіше.— Всі кажуть, що ти такий добрий чоловік...
— Що то значить: добрий чоловік, коли родини не міг би удержати! В мене вже й примхи старокавалерські.
— Жінка відовчила б тебе від примх, а удержання... я певна, що ти тепер більше витрачаєш на себе, ніж тратив би на цілу родину.
— Помиляєшся, Маню, я жию майже скупо.
— Добре мені "скупе життя", коли сотки видаєш на видання книжок, які мало хто читає.
— Тепер мало хто читає, бо цікавих людей мало; але прийде час, що будуть читати. І хто візьме книжку в руки, подивиться, хто видав, згадає мене, прочитає книжку — от і буде для мене заплата. На се не треба жалувати грошей. Се видаток для громади, а не для себе^/Оженившись, я мусив би покинути всі свої видавництва, мету їх, бо з них матеріального зиску нема.(^Родина... велике слово..^та я й так маю у своїм інституті цілу копу хлопців.
Панна Маня слухала сих слів із похиленою головою і на хвилину задумалася.
— Знаєш, вуйку, я тобі скажу похвалу,— почала знов весело.
— Яку? — спитав вуйко цікаво.
— Ти добрий чоловік,— відповіла напів із усміхом, на-півповажно.
— За таку похвалу мушу тобі дати цукорків, маю в валізі,— замітив вуйко весело.
— Ні, знаєш, цукорки не для мене, поважно тобі скажу. Я вже, бачиш, не нинішня і в своїм житті бачила і пізнала багато молодих людей. Все то сотворіння хисткі, без ідеалів... Часом лиш трафиться один-другий такий, що в його самолюбство на другім плані, а інші тільки про себе дбають; нема в них ні іскри прихильності до громадської справи, нема почуття вищого обов'язку, для дрібної своєї користі покидають справу громадську... Погана молода генерація!
Така несподівана мова здивувала дуже вуйка Дорка. Він глянув у сині очі панни Мані, і вона йому з сим запалом і повагою на рум'янім личку здалася незвичайно гарною.
— А ти звідки се знаєш? — спитав здивовано.
— Звідки знаю? Адже з людьми жию, часописи читаю, розпитуюся... Хіба не правду я сказала?
— Ти судиш людей занадто песимістично. Тяжкі часи, знаєш, куди людям до ідеалів! Аби мали що їсти, так досить із них.^1
— Отже ні, вуйку, се ти занадто песимістично дивишся на наші часи. Тяжкі часи! Се вічна байка, що давніше були ліпші часи. Були й тоді в нас бідні, були й багаті, але освічених було мало, а тепер їх таки значне число. Що ж вона, ся наша інтелігенція, тепер робить? Се глина! На твоє Виходить, що тисяча дармує, а один за них працює для ідеальніших цілей. От наші сусіди...'Ет! даймо спокій сій справі! Не. поправимо світу!
Панна Маня була трохи розсерджена і енергічно махнула рукою. Відіткнула фляшку і налила вуйкові вина.
— Вино чей п'єш?
— П'ю,— відповів Дорко.— Чекай-но, Маню! Легко тобі нарікати на інших, а що ж ти робиш для громадського добра?
— Я? Коли б у мене були способи, велика освіта, то я вміла б працювати для інших; а так, із тим, що я маю і знаю.. Доки в Середліссі школи не було, я вивчила читати й писати двадцятеро дітей — знаєш, я вчилася в семінарії,— а за вишивки, ґердани і т. і. дала вже своїм селянкам заробити кілька сот гульденів. Даю їм роботу, продаю їм, а сама з того ані крейцара собі не беру. Не багато се їм помогло, та краще щось, як нічого^Нехай на мене селяне не нарікають, що ось то, мовляв, попадянка дармо їсть їх хліб...
— Добре, Маню! Я не знав, що маю таку розумну своячку! — похвалився пан директор.
— Ну-ну, вуйку, не хвали; і я в тім находила приємність.
— Хвалиш ти мене, то я мушу тебе! — відповів Дорко весело.— Хліб>за хлібГіА тепер, коли ми вже себе так розхвалили, подякуймо собі за гарні слова і ходімо до гостей!
— Чи ти привіз із собою які книжки? — спитала ще Маня.
— Маю повну валізу. Дам тобі.
— Я не хочу дармо.
— А я за гроші тобі не дам. Я рад, коли можу своїм роздавати книжки, а тим більше тобі, що читаєш і не кладеш книжку під лаву.
Вуйко Дорко був незвичайно вдоволений, коли вставав із-за стола; подобалася йому розмова з Манею. Звичайно трохи примховатий, нетерплячий та мовби невдоволений, повеселішав тепер, випроставшись, ішов до гостей з усміхом на устах. "Цікава собі дівчина ся Маня! — снувалась йому думка по голові.— Як вона говорить! А як змінилася за останні літа! Гарна дівчина!"
Поговоривши з гістьми, пан директор почув утому, яку чується по довшій дорозі, і, щоб себе розворушити, вийшов на прохід у село. Зараз на дорозі стрів пана директора якийсь хлопчина з села, поцілував його в руку, а той погладив хлопця по голові, вийняв з кишені якусь монету і обдарував його. Спитав, чи ходить до школи, і, дізнавшись, що се школяр, пішов собі дальше. Проходжувався з годину, розмовляв із кількома селянами та любувався весняною красою і погодою.
Вернувшися з проходу додому перед вечором, пан директор зайшов між панотців, що вже поз'їздилися з родинами. Між ними були знайомі його і незнайомі, то він із одними знайомився, а з другими вітався по старій знайомості. Знайшов навіть свого товариша шкільного, панотця Сулиму, чоловіка з кругленьким, мов налитим, лицем і добре заокругленим тілом. Худий вуйко Дорко з сивіючим волоссям і острокінчастою бородою виглядав при отцю Сулимі, як горстка конопель коло снопа пшениці.
Давні товариші, стрівшись по довгих літах, сіли поруч на кріслах і, поки молоді готувались до походу до церкви, гуторили про минувшину.
— Недавні часи,— говорив о. Сулима,— а як ти вже постарівся! Ми не бачилися вже тринадцять літ.