— Сестро моя! — вигукнув він.— Що я накоїв, о боже! Який я негідник!
І він безсило впав на дерев’яну лавку, збліднувши, наче мрець. Мірошпичка поквапно принесла глечик і змусила його вппити молока. Але Люсьєн попрохав мірошника допомогти йому дістатися до ліжка, вибачаючись за те, що завдасть їм мороки своєю смертю,— віп-бо думав, що надійшла його остання година. Побачивши поруч себе при— впд смерті, молодий красень перейнявся побожним настроєм: він захотів зустрітися зі священиком, висповідатись і причаститися. Ці жалібні слова, вимовлені кволим голосом і устами такого вродливого та стрункого юнака, як Люсьєн, глибоко розчулили пані Куртуа.
— Апу, чоловіченьку, сідай на коня і мчи в МарсаК по лікаря, по пана Маррона. Хай-но він подивиться, що з нашим хлопцем. Як на мене, то він на ладан дихає. Привезеш і кюре. Вони, певно, краще за тебе знають, у яку халепу встряв отой друкар із майдану Мюр’є, адже Постель доводиться панові Маррону зятем.
Куртуа поїхав, а мірошничка, переконана, як усі селяни, що хворим передусім треба багато їсти, заходилася годувати Люсьєна, і той слухняно скорявся її вимогам. Його терзали жорстокі докори совісті, що були, проте, для нього рятівними, бо ці душевні муки розбуджували його з мертвотпого заціпеніння.
Млин Куртуа був на відстані одного льє від Марсака, головного містечка кантону, що стояло на півдорозі між Манлем та Ангулемом, тому добрий мірошник досить швидко привіз із Марсака лікаря та кюре. Ці двоє людей чули про любощі пані де Баржетон з Люсьєном, а що в ті дні весь департамент Шаранти говорив про її заміжжя та повернення до Ангулема з новим префектом, графом дю Шатле, то лікар і священик, коли довідалися, що Люсьєн перебуває в мірошника, відчули неподоланне бажання дізнатися, які ж причини перешкодили вдові пана де Баржетона взяти шлюб з юним поетом, з котрим вона втекла до Парижа, та й розпитати, чи пе для того Люсьєн повернувся в рідні краї, щоб вирятувати з біди свого зятя, Давіда Сешара. Отож цікавість і людяність об’єдналися, щоб поспішити па допомогу поетові, який надумав померти. Й уже через дві години по від’їзді Куртуа Люсьєн почув, як по вистеленій щебенем греблі продеренчав розбитий кабріолет сільського лікаря. Пани Маррони (бо лікар доводився кюре племінником) не забарилися з’явитись, і Люсьєн зустрівся з людьми, близькими до батька Давіда Сешара, наскільки можуть бути близькі сусіди в малому виноградарському містечку. Оглянувши вмирущого, помацавши йому пульс, попросивши показати язика, лікар подивився па мірошничку з усмішкою, що розвіяла всі тривоги.
— Пані Куртуа,— сказав він,— якщо у вашому льоху знайдеться пляшка доброго вина, в чому я не сумніваюся, а в сажалці — жирний вугор, то пригостіть вашого хворого, який усього-на-всього перевтомився. Після цього наш знаменитий гість зразу стане па ноги.
— Ох, добродію,— сказав Люсьєн,— я хворий не тілом, а душею. Ці славні люди вбили мене, розповівши про нещастя, яке спіткало мою сестру, пані Сешар! Ваша дочка, як сказала мені пані Куртуа, одружена з Постелем; ви повинні щось знати про справи Давіда Сешара. Заради бога...
-т Здається, він у в’язниці,— відповів лікар.— Батько відмовився допомогти йому...
— У в’язниці! — повторив Люсьєн.— А за що?
— Через якісь векселі, що надійшли з Парижа. Він про них, напевне, забув. Кажуть, у нього негаразд із памят— тго,— мовив пан Маррон.
— Прошу вас, залиште мене наодинці зі священиком,— попросив поет, перемінившись на обличчі.
Лікар, мірошник та його дружина вийшли. Залишившись на самоті із старим кюре, Люсьєн вигукнув:
— Я заслуговую смерті й відчуваю, що вона близько! Я жалюгідний нікчема і можу тільки сподіватися па милосердя боже! Я кат своєї сестри і свого брата, бо Давід Сешар був братом для мене! Це я підробив векселі, які Давід не зміг оплатити... Я його розорив. Я жив у жахливих злиднях і забув про той свій злочин. Судову справу, порушену у зв’язку з цими векселями, пощастило владнати завдяки втручанню одного багатія... Я думав, він погасив векселі, а він, виявляється, не зробив нічого!
І Люсьєн розповів про свої нещастя. Коли цю поему, викладену в гарячковій, воістину гідній поета формі, було закінчено, він став благати кюре поїхати в Ангулем і довідатися від Єви, його сестри, та від його матері, пані Шардон, про те, як стоять там справи, бо віп хотів зпати, чи ще можна допомогти їм.
— До вашого повернення, добродію, я не помру,— сказав поет, заливаючись гіркими слізьми.— Якщо моя мати, моя сестра і Давід не зречуться мене, я зможу жити!
Краспомовство парижанина, його сльози, його каяття, незвичайна врода блідого, мало не мертвого від розпачу
юнака, розповідь про нещастя, які перевищують людські силп,— усе це розбудпло в кюре співчуття й жалість.
— У провінції, як і в Парижі, добродію, можна вірити тільки половині того, що розповідають,— сказав Люсьє— нові священик.— Не лякайтеся чуток, які тут, за три льб від Ангулема, звичайно ж, дуже роздуті. Старий Сешар, наш сусід, кілька днів тому виїхав із Марсака; може, він вирішив залагодити справи сина. Я поїду до Ангулема, а потім повернуся сюди й повідомлю, чи можна вам з’явитися до своїх рідних. Ваше зізнання і щире каяття допоможуть мені заступитися за вас.
Кюре не знав, скільки разів за останні півтора року Люсьєн розкаювався, не знав, що його каяття — хай яке палке— було тільки досконало розіграною комедією, причому розіграною цілком щиро! Священика змінив лікар. Виявивши у хворого нервовий розлад, гострота якого почала спадати, племінник, як і дядько, став утішати поета і, зрештою, умовив його підкріпитися.
Кюре, добре знаючи свій край та звичний його розпорядок, поїхав у Манль, куди незабаром мала прибути поштова карета, що йшла з Рюффека в Ангулем; у тій кареті виявилося вільне місце. Старий священик сподівався добути відомості про Давіда Сешара від свого двоюрідного онука Постеля, аптекаря в Умо, колишнього Да— відового суперника в коханні до прекрасної Єви. Побачивши, з якою запобігливістю куценький аптекар кинувся допомогти старому вийти із жахливої тарадайки, що в ті часи обслуговувала Рюффек та Ангулем, найнеуважніший спостерігач здогадався б, що подружжя Постель убачало свій добробут у дядьковій спадщині.