Частина третя
ПОНЕВІРЯННЯ ВИНАХІДНИКА
Другого дня Люсьєн засвідчив паспорт, купив собі па— дубову палицю і сів на стоянці, що по вулиці Апфер, на кукушку, яка за десять су довезла його до Лонжюмо, а далі він пішов пішки. На першому привалі він заночував у стайні якоїсь ферми за два льє від Арпажона. До Орлеана він дістався уже геть знесилений, але там човняр за три франки доправив його вниз по річці до Тура,
і під час тієї подорожі човном він витратив тільки два франки на харчування. Від Тура до Пуатьє Люсьєн добирався п’ять днів. Пуатьє було вже далеко позаду, в кишені у поета залишилося тільки сто су, але, зібравши останні сили, він ішов і йшов до своєї мети. Одного вечора ніч захопила Люсьєна посеред поля, і він уже був вирішив заночувати просто неба, коли раптом у виярку помітив карету, що виїжджала на пагорб. Нпгиком від кучера, подорожніх і лакея, який сидів па передку, він примостився на зап’ятках між двома паками і заснув, улаштувавшись так, щоб не впасти на вибоях. Коли яскраве вранішнє сонце, що світило йому просто в очі, й гомін голосів розбудили Люсьєна, він упізнав Манль, те саме містечко, де вісім місяців тому вони зустрілися з пані де Баржетон — і як раділо то^і його серце, сповнене кохання й надії! Він був увесь у пилюці, а навколо нього юрмилися роззяви та поштарі, і він зрозумів, що його в чомусь підозрюють. Люсьєн підхопився на ноги й хотів був заговорити, але слова застрягли йому в горлі, коли він побачив двох подорожніх, які виходили з карети: перед ним стояли повий префект Шаранти граф Сікст дю ПІат— ле і його дружина Луїза де Негрпеліс.
— Знали б ми, що випадок пошле нам такого попутника! — сказала графиня.— Прошу до нас у карету, ласкавий пане!
Люсьєн холодно вклонився подружжю і, скинувши на них поглядом, приниженим і водночас погрозливим, майже побіг путівцем, що звертав убік від Манля, сподіваючись натрапити на ферму, де він міг би поснідати молоком та хлібом, відпочити і в тиші подумати про своє майбутнє. У нього ще було три франки. Гнаний нервовим збудженням, автор "Стокроток" швидкими кроками пройшов так чималу відстань. Він спускався вниз за течією річки, милуючись на місцевість, дедалі мальовничішу. Близько полудня він дістався до широкого затону, затіненого вербами і схожого на озеро. Люсьєн став і задивився на цей свіжий, тінистий гайок, що схвилював його душу своєю чисто сільською красою. За верхів’ями дерев виднілася поросла молодилом солом’яна стріха хатини — вона тулилася до млина, який стояв на закруті річки. Єдиною окрасою цієї невибагливої оселі були кущі жасмину, козолисту та хмелю, а навколо, посеред буйних густих трав, пістрявіли флокси. На вимощеній щебенем греблі, укріпленій грубезними палями і здатній витримати найбурхливіші повені, сушилися на сонці рибальські сіті. За млином, на прозорому плесі, між двома бурхливими потоками, що клекотіли, пробиваючись із-під заставок, плавали качки. Чутно було веселий плюскіт води і гуркіт млинових коліс. Поет побачив товсту добродушну жінку, що сиділа на простій лавці; вона плела, паглядаючи за дитппчам, яке ганялося за курми.
— Добродійко,— сказав Люсьєп, підходячи до неї,— я страшенно втомився, мене лихоманить, а грошей маю тільки три франки. Чи не погодуєте ви мене з тиждень хлібом та молоком і не дозволите поспати десь на сіні? А я тим часом напишу своїм рідним, і вони пришлють мені грошей або приїдуть по мене.
— А чого ж,— сказала вона.— Аби тільки чоловік погодився. Гей, чоловіченьку!
Вийшов мірошник. Він подивився на Люсьєна, витяг з рота люльку й сказав:
— Три франки за тиждень? Та вже краще нічого з вас не брати.
"Хтозна, чи не закінчу я наймитом у млині?" — поду* мав поет, замилувавшись на чудовий краєвид, перше ніж лягти в постіль, яку наготувала йому мірошничка, і він заснув таким непробудним сном, аж налякав господарів.
— Куртуа, піди глянь, чи той хлопець, бува, не вмер? Ось уже чотирнадцять годин, як він не прокидається, я навіть підходити туди боюся,— сказала мірошничка другого дня, а був уже пізній ранок.
— Як на мене,— відповів дружині мірошник, закінчуючи ставити сіті та інші рибальські снасті,— то цей гожий хлопчина, мабуть, якийсь бродячий комедіант без жодного су за душею.
— З чого це ти взяв, чоловіченьку? — запитала мірошничка.
— Як то з чого? Таж він не князь, не міністр, пе депутат, не єпископ, а руки в нього неробочі — гладенькі та білі.
— Дивно, як це голод його не розбудить,— сказала мі— ротшшчка, яка вже приготувала сніданок для гостя, що його напередодні послав їй випадок.— Комедіант?— повторила вона.— Куди ж він іде? Ярмарок у Апгулемі відкриється не скоро.
ІІі мірошппк, ні мірошничка не могли навіть уявити собі, що, крім комедіанта, князя та єпископа, існує людина, яка є водночас і князем, і комедіантом, людипа, г шанована високою місією Поета, котрий начебто нічого
іі пе робить, а проте володарює над людством, якщо зуміє ного оспівати.
— Хто ж він тоді такий? — мовив Куртуа до дружини.
— А може, небезпечно його й у хаті держати? — спитала мірошпичка.
— Еге! Злодій, той пе став би ловити гави, уже давно пограбував би нас,— заперечив мірошник.
— Я не князь, не злодій, не єпископ, не комедіант,— сумно сказав Люсьєн, несподівано з’являючись у дверях; він, безперечно, почув крізь вікно розмову жінки з чоловіком.— Я бідний, іду пішки від самого Парижа і дуже стомився. Звати мене Люсьєн де Рюбампре, я син покійного пана Шардона, колишнього аптекаря в Умо; тепер аптеку держить пан Постель. Моя сестра одружена з Да— відом Сешаром, друкарем, який живе на майдані Мюрьє в Ангулемі.
— Стривайте-но,— сказав мірошник.— А чи не батьком тому друкареві доводиться старий жмикрут, який надбав собі чималенький маєток у Марсаку?
— Авжеж, батьком,— сказав Люсьєн.
— Нічогенький собі батько, можпа сказати! — докинув Куртуа.—Кажуть, він до нитки обібрав сина, чиє майно недавно пустили з торгів, а в самого добра, либонь, тисяч па двісті буде, та й грошенят наскладав дай боже.
Коли душа й тіло розбиті в тривалій болісній боротьбі, то мить найвищої напруги сил призводить або до смерті, або до непритомності, схожої на смерть, у якій, правда, патури, здатні до опору, черпають свіжу наснагу. Люсьєн був у стані саме такої перенапруги, і тому він мало не вмер на місці, коли почув про нещастя, яке спіткало його вятя, Давіда Сешара, хоча ця новина і не зовсім дійшла до його свідомості.