Обов’язок усіх чесних і мужніх людей, що володіють пером, рішуче протистояти чужоземним впливам. І тут ти полестиш передплатникові. Мовляв, Франція не така наївна й одурити її нелегко. Якщо видавець із причин, у які ти пе маєш наміру заглиблюватись, рекламує негодящу книжку, справжні читачі не забаряться виправити помилку, яку зробили п’ять сотень простаків, що поквапилися клюнути на принаду. Ти скажеш, що нехай навіть книготорговцеві якимсь дивом пощастило збути а рук перше видання, але він припустився явної необачності, зважившись перевидати книжку, і ти висловиш щирий жаль, що такий досвідчений видавець так погано знав запити читачів. Ось тобі твоя зброя. Присмачи ці ровумування ядучими дотепами та тонкими натяками, і Доріа аж зашкварчить на розпеченому жарі твоєї статті. Але не забудь на завершення поспівчувати Натано— ві: мовляв, сучасне письменство завдячуватиме йому незрівнянні твори, якщо він тільки зійде з хибного шляху.
Люсьєн слухав Луото, геть приголомшений; слова газетяра мовби зняли з його очей полуду, і він відкрив такі літературні істини, про які й не здогадувався.
— Але ж усе, що ти сказав, — вигукнув він, — розумне й справедливе!
— А інакше як би ти підкопався під Натанову книжку? — сказав Лусто. — Оце тобі, хлопче, перший зразок статті, призначеної для розгрому твору. Так би мовити, критичний обух. Але існують й інші зразки. Всього навчишся. Коли звелять тобі писати про людину, якої ти не любиш — власник газети або головний редактор іноді бував просто змушений дати відгук на ту чи ту книжку, — ти вдаєшся до страшного прийому, який ми називаємо редакційною статтею. В заголовку такої статті ставлять назву книжки, поданої на відгук; потім починають довго й нудно розводитися на загальні теми, — тут можна говорити про стародавніх греків, про римлян, — а наприкінці заявляють: "Вищенаведені міркування зобов’язують нас обговорити книжку такого-то, що й буде темою нашої наступної статті". А наступна стаття так ніколи й не з’явиться. Тобто, книжку задушили між двох обіцянок. Але тобі треба написати статтю, спрямовану не проти Натана, а проти Доріа; тут потрібен удар обухом. Для гарної книжки обух нешкідливий, погану — він розбиває на друзки. У першому випадку він завдає шкоди тільки видавцеві; у другому — робить велику послугу читачам. Ці форми літературної критики застосовують і в критиці політичній.
Жорстока наука Лусто відкрила очі Люсьєпові, ЯКИЙ раптом з невблаганною ясністю збагнув суть газетярського ремесла.
— їдьмо в редакцію, — сказав Лусто. — Ми там зустрінемо наших друзів і домовимося з ними, як повести рішучу атаку проти Натана. Ось побачиш, як вони ре— готатимуть.
Приїхавши на вулицю Сен-Фіакр, вони піднялися в мансарду, де робили газету, і Люсьєн водночас здивувався й зрадів, коли побачив, як охоче товариші погодилися знищити Натанову книжку. Гектор Мерлен узяв аркуш паперу і написав такі рядки, що їх пообіцяв надрукувати в своїй газеті:
"Другим виданням виходить книжка пана Натана. Ми хотіли були вмовчати про цей твір, але його вдаваний успіх зобов’язує нас надрукувати статтю не так про сам твір, як про нові напрямки в нашій літературі".
В розділі гумору для завтрашнього номера Лусто помістив коротеньку замітку:
"Книгар Доріа перевидає книжку пана Натана. Хіба він не знає відомого суддівського правила: "Non bis in idem"? Відважним невдахам слава!"
Повчання Лусто стали для Люсьєна немов смолоскипом, бажання помститися Доріа витіснило з його душі совість і розпалило в ньому натхнення. Три дні просидів він у кімнаті Коралі біля каміна, не відриваючись від статті; Береніка йому прислуговувала, Коралі, притихла й уважна, ніжно горнулась до нього в рідкі хвилини перепочинку. Нарешті Люсьєн переписав статтю начисто — вона зайняла яких три шпальти і була справжнім літературним шедевром. Люсьєн зразу ж помчав у газету. Була вже дев’ята вечора, він застав там товаришів і прочитав їм свій витвір. Його вислухали дуже серйозно. Не мовивши й слова, Фелісьєн узяв рукопис і побіг сходами вниз.
— Що з ним? — вигукнув Люсьєн.
— Bin поніс твою статтю до друкарні! — сказав Гектор Мерлен. — Вона досконала — рядка не додаси, слова не викинеш.
— Тобі тільки вкажи дорогу! — сказав Лусто.
— Хотів би я бачити, яку міну скорчить Натан, коли прочитає завтра вашу статтю, — мовнв інший працівник, сяючи від утіхи.
— Небезпечно ставати вам поперек шляху, — сказав Гектор Мерлен.
— То вам сподобалося? — жваво запитав Люсьєн.
— Блонде та Віньйон луснуть від заздрощів, — сказав Лусто.
— А ось, — мовив Люсьєн, — я накидав для вас іще одну статейку. Якщо матиме успіх, їх можна буде дати цілу серію.
— Прочитай, — сказав Лусто.
І Люсьєн прочитав один з тих вишуканих нарисів, які згодом забезпечили процвітання газетки і в яких він на двох шпальтах описував якусь подробицю паризького життя, змальовував чий-небудь портрет, повідомляв про звичайну собі подію або курйозний випадок. Ця проба пера (Люсьєн придумав і загальний заголовок для всієї серії — "Паризькі перехожі") була виконана в новій і цілком своєрідній манері, де думка виникала внаслідок незвичайного поєднання слів, де прислівники та прикметники вживалися з несподіваним блиском. Ця стаття відрізнялася від серйозної і глибокої розвідки про творчість Натана, як "Перські листи" від "Духу законів".
— Ти народився журналістом, — сказав Люсьєнові Лусто. — Стаття піде завтра. Можеш писати їх, скільки ,тобі заманеться.
— А до речі, — озвався Мерлен. — Доріа в нестямі, два снаряди, що їх ми випустили по його крампичці, влучили просто в ціль. Я тільки що від нього; він страшенно лаявся, він накинувся на Фіно, але той відповів, що газету продав тобі. Я відвів Доріа вбік і тихенько прошепотів йому на вухо: "Стокротки" дорого вам обійдуться. До вас приходить талановита людина, а ви спроваджуєте її геть. Зате ми її зустріли з розкритими обіймами".
— Доріа буде приголомшений, коли побачить статтю, яку ми щойно прослухали, — сказав Лусто Люсьєнові. — Тепер ти бачиш, друже, що таке газета? Ти вже помстився
всім своїм ворогам. Вранці барон Шатле приходив сюди й запитував твою адресу, адже сьогодні з’явилася нищівна стаття проти нього, і в колишнього чепуруна голова йде обертом, він у розпачі. Ти не читав газету? Стаття вийшла дуже кумедна. Осьде глянь. "Похорон Чорногуза, оплакуваного Чаплею". Пані де Баржетон тепер називають у світі тільки Чаплею, а Шатле — бароном де Чорногузом.