— Одне слово, ви з ним порозумілися. Тим ліпше, ми обидва тільки виграємо від цього.
В нижньому поверсі приятелі застали Фіно, який повів Лусто до офіційного кабінету редакції.
— Підпишіть угоду, хай новий головний редактор думає, ніби це було зроблено вчора, — сказав Жірудо, подавши Люсьєнові два аркуші гербового паперу.
Читаючи текст угоди, Люсьєн дослухався до жвавої суперечки між Етьєном і Фіно — ішлося про різні побічні прибутки газети. Етьєн хотів мати певну частку від податків, що їх стягував Жірудо. Мабуть, двоє приятелів дійшли згоди, бо вийшли з кабінету, розмовляючи цілком мирно.
— На восьму будь у Дерев’яних галереях, у Доріа, — сказав Люсьєнові Етьєн.
Якийсь молодик прийшов запропонувати редакції свої послуги. Учора Люсьєн теж розмовляв тут сором’язливо й боязко, а сьогодні він уже з потаємною радістю спостерігав, як старий вояка Жірудо спроваджував з редакції новачка тими самими жартами, якими напередодні морочив його. Інстинкт власної вигоди переконав Люсьв— на в необхідності такого прийому, що створював майже неподоланну перепону між початківцями і мансардою, куди допускалися лише обрані.
— І так для працівників газети пе вистачає грошей, сказав він, звертаючись до Жірудо.
— Якщо вас стане більше, кожен отримуватиме менше, — відповів капітан. — Отак-то воно!
Колишній вояка покрутив своїм ціпком з важкою свинцевою головкою і вийшов, мугикаючи звичне "брум— брум!". Він був явно вражений, коли побачив, що Люсьєн сідає у прегарний екіпаж, який очікував його на бульварі.
— Тепер вп, очевидно, люди військові, а ми пшаки, — сказав поетові старий солдат.
— Ти знаєш, газетярі здалися мені напрочуд славними хлопцями, — сказав Люсьєн своїй коханці. — Тепер я теж працівник газети і маю змогу, працюючи, як віл, заробляти шістсот франків на місяць. А крім того, я прилаштую дві свої КНИЖКИ і напишу нові. Друзі обіцяли посприяти моєму успіху. Отож я скажу, 'як і ти, Коралі: "Якось воно та буде!"
— Звичайно, ти прославишся, коханий! Але не будь таким добрим, мій красеню, бо пропадеш. Будь лихий із людьми, це хороше правило.
Коралі та Люсьєн поїхали прогулятися в Булонський ліс. Вони зпову зустрілися там з маркізою д’Еспар, з папі де Баржетон і бароном Шатле. Пані де Баржетон подивилася па Люсьєна так промовисто, що цей погляд можна було сприйняти за уклін... Камюзо замовив розкішний обід. Відчувши себе вільною, Коралі була надзвичайно ласкава з бідолашним торговцем; за всі чотирнадцять місяців їхнього зв’язку він не бачив її такою милою і чарівною.
"Ну що ж, — сказав він собі подумки. — Я не покину її, хай там що!"
Обравши слушну хвилину, Камюзо пообіцяв Коралі, що внесе на її ім’я шість тисяч ренти, потай від своєї дружини, тільки б Коралі погодилася залишитись його коханкою. Причому, він закриє очі на її любощі з Люсьєном.
— Зраджувати такого ангела? Бідолашний страхопуде, та ти тільки глянь на нього й на себе! — сказала актриса, показуючи на поета, якого торговець шовком зумів злегка підпоїти.
Камюзо вирішив зачекати, поки злидні повернуть йому Цю жінку, яку злидні ж таки колись уже віддали в його руки.
— Гаразд, я залишуся твоїм другом, — сказав він, поцілувавши її в чоло.
Люсьєн розлучився з Коралі та Камюзо й пішов у Дерев’яні галереї. Яка зміна відбулася в його свідомості після посвяти в тайнощі газетярства! Без найменшого страху змішався він тепер з натовпом, що вирував у галереях. Він дивився на всіх зухвалим поглядом, бо в нього була коханка. Він зайшов до Доріа цілком невимушено, почуваючи себе журналістом. Там уже зібралося чимале товариство, і Люсьєп потис руку Блонде, Натанові, Фіно та всім літераторам, з якими заприятелював за останній тиждень; він уже почував себе значною особою і тішився надією, що перевершить товаришів; легке сп’яніння пішло йому на користь, він був веселий і сипав влучними дотепами, показавши, що 8 вовками вміє вити по-вовчому. Одначе Люсьєн не 8ДО— був похвал, висловлених чи невисловлених, на які розраховував, він навіть помітив перші проблиски заздрощів. Правда, ці люди були не так стривожені, як зацікавлені: вони хотіли знати, яке ж місце посяде серед них нове чудо і яку частку від загальної здобичі здатне воно проковтнути. Приязно всміхнулися поетові тільку Фіно, який бачив у Люсьєнові золоту жилу, та Лусто, котрий вважав, що має на нього виключні права. Лусто, який уже встиг васвоїти манери головного редактора газети, безцеремонно постукав у вікно кабінету Доріа.
— Одну хвилинку, друже, — відповів книготорговець, виглянувши над зеленими фіранками.
Хвилинка розтяглася на годину. Нарешті Люсьєн та його приятель увійшли до святилища.
— Ну то як, ознайомилися ви з книжкою нашого друга? — запитав новоспечений головний редактор.
— Звичайно, — відповів Доріа, розсівшись у кріслі, наче який султан. — Я перегляпув збірник сонетів і дав його прочитати людині 8 вишуканим смаком, тонкому цінителеві, бо сам я не претендую на роль знавця. Я, друже, купую перевірену славу, як одип англієць купував кохання. Ваш поетичний хист вражає не менше, ніж ваша врода, хлопчику, — сказав Доріа. — Як чесна людина — не як книготорговець, вазпачте — мушу ви— внати, що сонети у вас чудові; в них пе відчувається розумової напруги, притаманної віршам, написаним розсудливо, без натхнення; ви майстерно римуєте, а це одна 8 переваг нової школи. Ваші "Стокротки" — кпижка прегарна, але вона не обіцяє мені вигідної оборудки, а я можу дозволити собі займатися тільки справами, які обіцяють виск. Отож я пе візьму ваших сонетів, па них нічого не заробиш, тому не варт і витрачатися на створення їм успіху. До того ж віршів ви більше пе писатимете, ваша збірка — це книжка-одипачка. Ви ще зовсім юний, хлопче. Ви принесли мені одвічну вбірку перших поезій — так починають по закінченні колежу всі майбутні письмеїіпики. Спочатку воии дуже тішаться
своїми віршами, а потім самі ж таки з них сміються. Ваш приятель Лусто теж, напевне, зберігав поему, сховану десь серед стари^ шкарпеток. Невже в тебе нема поеми, якою ти колись пишався, Лусто? — запитав До— ріа поблажливим тоном, по-змовницькому глянувши на Етьєна.