1 Иічогоперобство (ІТ.).
статті. Зустрівши захват і заздрощі, поет віднайшов свій гонор —* думка його заіскрилася, і він став тим Люсьеном де Рюбампре, ЯКИЙ протягом кількох місяців сяяв у літературному й артистичному світі Парижа. Фіно, цей зпавець талантів, який чув їх, як людожер свіжину, упадав за Люсьеном, намагаючись залучити його до лав підвладних йому журналістів. Люсьєп піддався на лестощі. Коралі помітила викрутні цього ловця талантів і спробувала остерегти Люсьена.
— Не зв’язуй себе обіцянками, любий, — сказала вона своєму поетові. — Тебе хочуть визискувати. Мп поговоримо ввечері.
— Та пу! — відказав Люсьєн.— Я досить сильний, щоб бути таким самим злим та підступним, як і вони.
Фіно, який, мабуть, не посварився через пробіли з Гектором Мерленом, тепер познайомив його з Люсьеном. Коралі та пані дю Валь-Нобль зустрілися по-дружньому і запобігали одпа перед одною ласкавими словами й послугами. Пані дю Валь-Нобль запросила Коралі з Люсьеном до себе на обід. Гектор Мерлен, найнебезпечніший з усіх присутніх тут газетярів, був маленький, сухий чоловічок зі стиснутими губами. Честолюбний аж надміру, заздрісний безмежно, він радів з усякого чужого лиха, використовував сутички між людьми і сам розпалював їх. Він був наділений неабияким розумом, але позбавлений сили волі; а втім, замість волі віп мав інстинкт, який непомильно вказує всім пройдисвітам шлях до золота і влади. Люсьєн і він не вподобали один одного, і не важко було зрозуміти чому. Мерлен мав погану звичку говорити вголос те, що Люсьєн притлумлював навіть у своїх думках. Коли подали десерт, здавалось, усі ці люди поєднані між собою найзворушливішою приязню, хоча кожен вважав себе вищим за всіх. Люсьєн, як нова людина, був у центрі уваги. Розмова точилася відверта. Тільки Гектор Мерлен не сміявся. Люсьєн запитав, у чому причина його стриманості.
— Я бачу, ви вступаєте в літературний світ і журналістику, не розлучившись з юнацькими мріями. Ви вірите в дружбу. А ми всі друзі або вороги залежно від обставин. Ми, не замислюючись, вражаємо один одного зброєю, яка повинна служити лише проти ворогів. Незабаром ви переконаєтеся, що добрими почуттями нічогісінько не досягнеш. Якщо ви добрий, станьте злим. Вудьте сварливим з розрахунку. Якщо ніхто не втаємничував вас у цей верховний закон, я вам його відкрию, тим самим виявивши до вас чималу довіру. Щоб вас любили, ніколи не кидайте своєї коханки раніше, ніж примусите її трохи поплакати. Щоб досягти успіху в літературі, весь час ображайте всіх, навіть друзів; дошкуляйте їхньому самолюбству, і тоді всі з вами пань— катимуться.
Гектор Мерлен був щасливий, помітивши з Люсьєно— вого облпччя, що його слова пронизали новачка, як лезо кинджала. Почали грати в карти. Люсьєн програв усі свої гроші. Коралі повезла його до себе, і в любощах він забув страшне хвилювання азартної гри, що вже намітила в ньому свою майбутню жертву. Другого дня, вийшовши від Коралі і повертаючись до Латинського кварталу, Люсьєн знайшов у гаманці програні гроші. Спочатку така турботливість Коралі його розгнівила; віп хотів вернутись і віддати актрисі образливий подарунок; але він був уже на вулиці Лагарп, на шляху до готелю "Клюні". Він ішов, роздумуючи про вчинок Коралі, він побачив у ньому прояв материнського почуття, яке такі жінки вносять у свою пристрасть. Думка змінялася думкою, і Люсьєн кінець кінцем вирішив, що він має право прийняти цей подарунок, він сказав собі: "Я люблю її, ми житимемо як подружжя, і я ніколи її не покину". І хто, крім Діогена, не зрозумів би Люсьєнових почуттів, коли віп піднімався брудними й смердючими сходами готелю, відмикав скрипучий замок дверей, знов побачив затоптані плити підлоги, жалюгідний камін, страшні злидні й голизну своєї кімнати? На столі лежав рукопис його роману й записка від Данієля д’Артеза:
"Наші друзі майже задоволені вашим твором, любий поете. Вони кажуть, ви можете сміливо показати його друзям і ворогам. Ми прочитали вашу чудову статтю про виставу в Драматичній панорамі; мабуть, ви викликали нею в літературних колах стільки ж заздрості, скільки жалю пробудили в нас.
Даніель"
— Жалю? Що він хоче цим сказати? — скрикнув Люсьєн, здивований підкреслено ввічливим тоном листа. Невже він став чужим для Братства? Скуштувавши вишуканих плодів, піднесених йому Євою театральних лаштунків, він іще більше почав цінувати шану й дружбу своїх друзів із вулиці Чотирьох Вітрів. На якусь мить пост поринув у роздуми; він порівняв своє сучасне, затпснуте між стінами цієї кімнатки, і своє майбутнє — у ппшнпх покоях Коралі. Піддаючись павперемін то шляхетним, то ницим спонукам, він сів і почав переглядати свій рукопис, який повернули йому побратими. Як же він здивувався! В кожному розділі вправне й віддане перо цпх великих, досі нікому не відомих людей перетворило його вбогість на багатство. Виразпий, стислий, жвавий, нервовий діалог замінив його мляву балаканину, що — як він тепер зрозумів — була пустослів’ям порівняно з розмовами, у яких відчувався дух часу. Упевнений, сміливий пензель надав його досить-таки розпливчастим портретам викінченої чіткості й кольорової виразності; це було пов’язано з важливими явищами людського життя і грунтувалося на спостережеппях фізіолога, що походили, певна річ, від Б’яншона і, майстерно висловлені, оживали в літературних образах. Розтягнені описи стали змістовні й яскраві. Він дав своїм друзям недоладне, погано вдягнене дитя, а дістав назад чудову дівчинку в білій сукенці, підперезапу гарною стрічкою, в рожевій хустинці, — чарівне створіння. Ніч застала його зі слізьми на очах; його тяжко вразила великодушність друзів, він усвідомлював ціпу подібної науки, захоплювався виправленнями, які дали йому в літературі й мистецтві більше, аніж чотири роки читання, порівнянь та досліджень. Безпорадний рисунок, майстерно виправлений упевненим штрихом митця, завжди промовляє більше за всі теорії та спостереження.
— Оце так друзі! Оце серця! Як мені пощастило! — вигукпув він, згортаючи рукопис.
У невтримному пориві, властивому поетичним і діяльним натурам, він подався до Данієля. Піднімаючися сходами, він, одначе, подумав, що вже не такий гідпий цих сердець, яких ніщо не могло збити зі шляху честі. Внутрішній голос підказував йому, що якби Данієль закохався в Коралі, він би ніколи пе стерпів її стосунків із Камюзо. Він знав і про глибоку відразу Братства до газетярів, а сам уже вважав себе журналістом. Люсь— єн застав у д’Артеза усіх своїх друзів, крім Меро, який щойно пішов; на їхніх обличчях відбивався глибокий розпач.