— Ні воротарка, ні хтось інший нас не бачив? — спитала Коралі.
— Ні, я сама відчинила вам двері.
— Вікторія нічого не знає?
— Звідки ж їй знати! — відповіла Береніка.
Через десять годин, уже перед полуднем, Люсьєн прокинувся під поглядом Коралі, що милувалась на сплячого. Поет це відчув. Актриса була ще у вчорашній, але огидно поплямленій сукні, і вона хотіла зберегти її як реліквію. Люсьєн збагнув відданість і чуйність справжнього кохання, яке чекає винагороди. Він глянув па Коралі, і в одну мить Коралі роздяглась і вужем ковзнула до Люсьєна. О п’ятій годині поет знову заснув, приспаний божественними втіхами; він мигцем побачив кімнату актриси, всю білу й рожеву, чарівний витвір розкоші, цілий світ вишуканості й чудес, які затьмарювали все, чому Люсьєн дивувався у Флоріни. Коралі уже встала.
0 сьомій годині вона мала бути в театрі, де грала ап— далуску. Вона захотіла ще помилуватися на свого поета, який заснув серед насолод; вона була в захваті і ніяк не могла натішитись благородним коханням, яке, поєднуючи хтивість і серце, серце і хтивість, розпалює і те,
1 те. В цьому обожнюванні коханого, коли дві земні істоти, злиті воєдино любов’ю, почувають себе на небесах, було виправдання Коралі. Та яких почуттів не виправдала б надлюдська врода Люсьєна? Стоячи навколішки, Коралі дивилася на заснулого, щаслива своїм коханням, почуваючи себе освяченою ним. Цей захват порушила Береніка.
— Камюзо прийшов! Він знає, пане, що ви тут, — вигукнула вона.
Люсьєн підхопився на ноги, з природної великодушності готовий на все, аби не зашкодити Коралі. Береніка відслонила запону, і Люсьєн опинився в чарівній убиральні; Береніка та її пані в одну мить перенесли туди його одяг. Камюзо уже входив до спальні, як раптом погляд Коралі упав на Люсьєнові чоботи. Береніьч потай почистила їх і поставила посушитй* біля каміна. Служниця й актриса забули про ці чоботи, що тепер викривали їх. Береніка вийшла, стривожено глянувши на свою господиню. Коралі опустилась на козетку й показала Камюзо на м’яке крісло навпроти себе. Добряга, який обожнював Коралі, дивився на чоботи і не зважувався підвести погляду на свою коханку.
"Чи повинен я обуритись через цю пару чобіт і покинути Коралі? Це означало б посваритись через дрібниці. Чоботи всюди є. Правда, було б краще, якби ці чоботи красувалися на вітрині у шевця або прогулювались по бульвару, взуті на чоловічі ноги. Бс^ опинившись тут, вони і при відсутності ніг аж ніяк не свідчать про вірність. Правда, мені п’ятдесят років, і я мушу бути сліпим, як сама любов".
Цей малодушний монолог не заспокоїв Камюзо. Пара чобіт зовсім не нагадувала теперішні полуботки, яких неуважна людина могла б і не помітити. Ні, ті чоботи були пошиті за теперішньою модою — високі, елегантні, з китицями, з блискучими халявами, що особливо сяють на тлі світлих панталон і в яких предмети відбиваються, мов у дзеркалі. Тому ці чоботи кололи очі статечному торговцеві шовком і, треба признатися, кололи йому й серце.
— Що з вами? — спитала його Коралі.
— Нічого, — відповів він.
— Подзвоніть І — сказала Коралі, знущаючись із легкодухості Камюзо. — Береніко! — звернулась вона до нормандки, коли та увійшла. — Дайте мені гачки, я ще раз приміряю ці кляті чоботи, і не забудьте ввечері принести їх мені до вбиральні.
— То це... ваші чоботи? — сказав Камюзо, зітхнувши з полегкістю.
— А ви що ж подумали? — спитала вона з гордовитим виразом. — Груба тварюка, чи не уявили ви собі?.. О, звісно, він подумав не знати що! — звернулася вона до Береніки. — Ну й сміхота! Мені дають чоловічу роль у якійсь новій п’єсі, а я ще ніколи не вдягалась по-чоловічому. Театральний швець приніс мені ці чоботи, щоб я звикала в них ходити, поки пошиють нові, по нозі. Я вже пробувала їх приміряти, але скільки я з ними намучилась! А все ж треба спробувати ще раз!
— Так не взувайте їх, якщо вони вам муляють, — сказав Камюзо, якому ці чоботи теж муляли.
— Мадмуазель, та киньте ви ці чоботи, навіщо вам себе мучити? — сказала Береніка. — Вона аж плакала через них, пане! Якби я була чоловіком, у мене кохана жінка ніколи не плакала б. Я б замовила їй чобітки з тонкого сап’яну. Дирекція театру така скупа! Вам слід би самому...
— Так, так, — підтакнув купець. — Коли ви встали? — спитав він у Коралі.
— Оце зараз. Я повернулась лише о шостій годині. Де я тільки вас не шукала! Через вас я не відпускала фіакр сім годин. От як ви про мене дбаєте! Забути про мене заради випивки! Я мушу тепер більше відпочивати, бо гратиму щовечора, поки "Алькальд" даватиме збори. А мені не хочеться, щоб стаття того молодого хлопця виявилася брехнею.
— Той хлопець — справжній красень,— сказав Каві юзо.
— Хіба? Я не люблю таких красунчиків, вони занадто схожі на жінок. І любити вони не вміють, не те що ви, старі дурники-комерсанти. Адже ви вмираєте з нудьги.
— Пане, ви обідатимете з мадмуазель? — спитала Бе— реніка.
— Ні, у мене погано в роті.
— Ви вчора таки нівроку хильнули, татусю Камюзо! По-перше, я не люблю, коли напиваються...
— Ти повинна зробити тому молодому журналістові якийсь подарунок,— сказав купець.
— Звичайно, я волію дарувати, ніж робити те, що робить Флоріна. А тепер, занудо, хоч вас і люблять, забирайтеся геть або подаруйте мені карету, щоб я не гаяла так багато часу.
— Завтра ви одержите карету і поїдете в ній на обід із директором вашого театру в "Роше де Канкаль". В цю неділю нової п’єси не ставитимуть.
— Ходімо, я ще не обідала, — сказала Коралі, ведучи за собою Камюзо.
За годину Люсьєна визволила Береніка, подруга дитинства Коралі, жінка, хоч і огрядна, але тямуща й спритна.
— Лишайтесь тут! Коралі повернеться сама; вона хоч і зовсім прожене Камюзо, якщо він стане вам докучати, — сказала Береніка Люсьєнові. — Але ви радість її серця, ви сущий янгол і ви не захочете її розорити. Мені вона сказала, що вирішила все покинути, піти з цього раю й жити з вами в мансарді. О! Заздрісники та ревнивці вже повідомили її, що у вас жодного су за душею, що ви живете в Латинському кварталі! Я, звісно, вас не кину й поратиму ваше господарство. Але мені хотілося б заспокоїти сердешну дитину. Правда ж, добродію, ви надто розумний, щоб накоїти дурниць? Ох, скоро ви зрозумієте: з цим товстуном — вона стеменний труп, а ви для неї коханий, ви божество, якому вона віддасть і душу. Якби ви знали, яка мила моя Коралі, коли я з пею розучую її ролі! Скільки в ній дитячої зваби! Вона варта того, щоб господь послав їй сД'ного із своїх янголів, адже життя ніколи її не милувало. Вона була така нещасна в рідної матері, мати била її, а потім продала! Так, добродію, рідна мати продала власну дитину! Якби в мене була донечка, я б ходила за нею, як за моєю Коралі, вона ж мені за дитину. Оце вперше настала для неї щаслива пора, уперше їй так плескали. Ви там щось написали, а на другу виставу вже найняли добру клаку. Поки ви спали, приходив Бролар домовлятися з Коралі.