— Це буде цікаво,— сказав дю Брюель.
— От ми й на вулиці Бонді, — озвався старий Кардо, що досі мовчав, геть приголомшений вихваткою Коралі.
— Якщо ти віддаси мені своє перо, я віддам тобі моє серце, — сказала Коралі Люсьєнові в ту коротку мить, коли вони залишилися в кареті удвох.
Коралі пішла у спальню Флоріни, щоб переодягнутися у вечірній туалет, заздалегідь присланий їй з дому. Люсьєн ще не знав, як пишно вмебльовують помешкання своїх коханок багаті купці, що хочуть порозкошувати життям. Хоч Матіфа не мав таких достатків, як його приятель Камюзо, і виявляв обачність у витратах, Люсьєна вразив вигляд їдальні — артистично опорядженої, оббитої зеленим сукном, на якому блищали позолочені головки цвяшків, освітленої чудовими лампами, з квітами в розкішних жардиньєрках; сподобалась йому і вітальня, обтягнена жовтим шовком з коричневими візерунками та обставлена чудовими модними меблями в стилі тієї доби; там була люстра від Томіра і перський килим. Годинники, канделябри, камін — усе було витонченого смаку. Матіфа доручив цю роботу Грендо, молодому архітекторові, що будував йому особняк, і той, внаючи призначення цього помешкання, опорядив його дуже дбайливо. Сам Матіфа, купець із ніг до голови, з великою обережністю торкався до будь-якої марнички: щоразу йому ввижалася сума рахунку, і він дивився па всі ці розкішні речі, як дивляться на коштовності, нерозважливо вийняті зі шкатулки. "Одначе й мені доведеться потратитися задля Флорентіни",— читалося в очах старенького Кардо. Люсьєн раптом зрозумів, чому убозтво кімнати, в якій жив Лусто, зовсім не турбувало закоханого журналіста. Таємний володар цих скарбів, Етьєн втішався тут вишуканою розкішшю. Він і поводився, ніби господар дому; зручно влаштувавшись перед каміном, він завів розмову з директором, що вітав дю Брюеля з успіхом сьогоднішньої вистави.
— Копії! Копії! — закричав, заходячи у вітальню,
Фіно.— В редакційному портфелі порожньо! В друкарні уже складають мою статтю і скоро закінчать.
— Ми зараз, — сказав Етьєн. — У будуарі Флоріни е стіл і горить камін. Якщо пан Матіфа добуде нам паперу й чорнила, то ми скапаримо газету, поки Флоріна й Коралі одягнуться.
Кардо, Камюзо і Матіфа зникли, кинувшись розшукувати пера, складані ножички та все необхідне для двох письменників. У цю хвилину до вітальні вбігла одна 8 найвродливіших танцівниць того часу, Туллія.
— Люба дитино, — сказала вона Фіно. — Наша дирекція згодна передплатити сто примірників твоєї газети; вони їй нічого не коштуватимуть, бо їх уже сплавили хорові, оркестру й кордебалету. А втім, твоя газета така дотепна, що ніхто не нарікатиме. Дістанеш і ложі. Ось тобі гроші за перший квартал, — додала вона, передаючи йому два банкноти. — Отже, пощади мене!
— Я загинув! — скрикнув Фіно. — В мене нема передової статті, бо ж тепер доведеться зняти мій клятий памфлет!
— Яка чудесна мить! О божественна Лаїсо! — скрикнув Блонде, ввійшовши слідом за танцівницею в супроводі Натана, Верну та Клода Віньйопа, якого він привів із собою. — Ти залишишся вечеряти з нами, моє серденько, або я тебе розчавлю, як метелика. Адже ти метелик! Залишайся! Ти танцівниця — і ні в кого не збудиш тут заздрості до свого таланту. А щодо вроди... Ви всі дівчатка розумні і в товаристві не покажете себе заздрісницями.
— Друзі мої! Брюелю, Натане, Блонде, ради бога, рятуйте мене! — кричав Фіно. — Мені треба п’ять шпальт!
— Дві я займу рецензією, — сказав Люсьєн.
— У мене матеріалу буде на одну, — озвався Лусто.
— Гаразд! Натане, Верну, Брюелю, вигадайте щось утішне на закуску. А Блонде подарує мені два маленькі стовпчики для першої сторінки. Біжу в друкарню. На моє щастя, Тулліє, у тебе тут карета, так?
— Так, але там сидить герцог із німецьким послом, — сказала вона.
— Запросимо герцога й посла, — сказав Натап.
— Німець? Значить, добре п’є й уважно слухає! Ми наплетемо йому такого жахіття, що він повідомить про це свій уряд.
— У кого з нас найстатечніший вигляд? Хто піде їх запрошувати? — спитав Фіно. — Слухай, Брюелю, ти — чиновник, тож приведи сюди герцога де Реторе з послом і запропонуй руку Туллії. Ну н гарна ж нині Туллія!
— Але нас буде за столом тринадцять, — сказав Ма— тіфа, збліднувши.
— Ні, чотирнадцять, — мовила, заходячи в кімнату, Флорентіна. — Я тут догляну мілорда Кардо.
— До того ж, — сказав Лусто, — Блонде привів Клода Віньйона.
— Я привів його, щоб напоїти, — відповів Блонде, беручи чорнильницю. — Гей, ви там! Не шкодуйте дотепності ради тих п’ятдесяти шести пляшок вина, які ми сьогодні вип’ємо, — звернувся він до Натана й Верну. — Та наструнчіть дю Брюеля, він водевіліст і вміє підпустити шпильку.
Люсьєн, охоплений бажанням відзначитись перед цими видатними людьми, сів за круглий стіл у будуарі Флоріни і при світлі рожевих воскових свічок, засвічених Матіфа, написав свою першу статтю.
"ДРАМАТИЧНА ПАНОРАМА
"Прем'єра: "Алькальд у скруті", імброльйо на три дії.— Дебют мадмуазель Флоріни, мадмуазель Коралі.— Буффе.
Входять, виходять, розмовляють, чогось шукають і нічого не знаходять, усі схвильовані. В алькальда пропала дочка, а він знаходить капелюх; капелюх йому не по голові, це, мабуть, капелюх того, хто викрав дівчину. Куди ж подівся викрадач? Входять, виходять, розмовляють, походжають, пильно чогось шукають. Кінець кінцем алькальд знаходить якогось чоловіка без своєї дочки і свою дочку без чоловіка; це задовольняє суддю, але не публіку. Усі заспокоюються, алькальд хоче допитати незнайомця. Старий алькальд сідає у велике алькальдове крісло і поправляв свої широкі алькальдові нарукавники. Іспанія — єдина країна, де алькальди тонуть у широких рукавах з нарукавниками і де ще носять навколо шиї брижі, до яких на сценах паризьких театрів зводиться половина обов’язків алькальда. І цей алькальд, стариган, що дріботить по сцені, страждаючи від ядухи, не хто інший, як Буффе. Буффе, спадкоємець Потьє, актор молодий, але він так добре вдає старого, що смішить най— древніших дідів. Майбутнє тисячі дідів таїть у собі це лисе чоло, цей тремтячий голос, ці тонкі кволі ноги і торс Жеронта. Він такий хирлявий, цей молодий актор, що стає страшно, боїшся, що його старість заразна, як пошесть. І який у нас чудовий алькальд! Яка в нього дивовижна стривожена посмішка! Яка гонориста дурість! Яка безглузда статечність! Яка нерішучість у міркуваннях! Як добре знає ця людина, що все може бути і правдою, і брехнею! Він гідний стати міністром конституційного короля! На кожне запитання алькальда незнайомець відповідає теж запитанням; тоді Буффе відповідає йому, і в такий спосіб, то запитаннями, то відповідями, алькальд усе з’ясовує. Ця надзвичайно комічна сцена, де все овіяно духом Мольєра, розвеселила всю залу. Здається, всі дійшли до згоди; але я не в спромозі сказати вам, що саме з’ясувалось і що залишилося не— з’ясованим. Дочку алькальда грала щира андалуска, іспанка з іспанськими очима, з іспанським кольором обличчя, з іспанським станом, з іспанською ходою — іспанка з голови до ніг, з кинджалом за підв’язкою, з коханням у серці, з хрестиком на грудях. По закінченні дії хтось спитав у мене, як пройшла п’єса, і я відповів: "Вона в червоних панчохах із зеленими стрілками, в таких-от крихітних лакованих черевичках, у цілій Андалусії не знайдеш ніжок таких божественних!" Ох, ця дочка алькальда! Побачиш її, і слова кохання зриваються з уст, вона збурює невтримні жадання. Так і хочеться стрибнути на сцену й запропонувати їй свою хижу і серце або тридцять тисяч ліврів ренти і своє перо. Ця андалуска, найвродливіша актриса в Парижі, Коралі — пора вже вам відкрити її ім’я — здатна постати і графинею, і гризеткою. І важко сказати, в якій ролі вона знадливіша. Вона буде такою, якою захоче бути, вона створена для будь-якої ролі. Хіба це не найкраща похвала для актриси?