— Серденько, він думає про тебе стільки ж, як про турецького султана, — шепнула Флоріна Коралі, поки та подавала свою репліку.
Люсьєн мимоволі усміхнувся й глянув на Коралі. Ця жінка, одна з иайвродливіших і найчарівніїних паризьких актрис, суперниця пані Перен і мадмуазель Флер’є, на яких вона була схожа і доля яких була схожа на її долю, належала до типу дівчат, наділених даром чарувати чоловіків. Коралі була найдосконалішим втіленням єврейської вроди —— овальне матове личко барви слонової кості, червоні, як гранат, уста і тонке, як вінця келиха, підборіддя. З-під напівопущених повік полум’я— пів чорний агат зіниць, із-під стрілчастих вій дпхав жаром пустелі млосний погляд. Очі під дугами брів були обведені лілуватою тітцо. Смагляве чоло, божественно увінчане волоссям, блискучим, як поліроване чорне дерево, відбивало високі думки, що змушували повірити в її кмітливість. Але, як і багато актрис, Коралі не відзначалася розумом, хоч і вміла відпустити за лаштунками кілька дотепів; до того ж їй бракувало освіти, незважаючи на будуарний полпек, вона була розумна лише розумом почуттів і добра добротою закоханих жінок. Та чи хто б став замислюватися над її духовними вартостями, коли вона так сліпила очі своїми округлими блискучими руками, своїми тонкими пальцями, золотавими плечима, грудьми, оспіваними в "Пісні пісень", гнучкою, ставною шиєю і напрочуд гарними ніжками, затягнутими в червоний шовк? Ця краса, сповнена суто східної поезії, виступала ще яскравіше в іспанському вбранні, узвичаєному в наших театрах. Коралі викликала захват цілої зали, всі погляди були прикуті до її затягнутого баскіною стану, голубили її андалуські стегна, що любострасно вихитувалися під розвіяною спідницею. Була хвилина, коли Люсьєн, милуючись на цю істоту, що танцювала для нього одного, і думаючи про Камюзо не більше, ніж хлопчик, який сидить у райку, думав про шкуринку з яблука, поставив чуттєве кохання над коханням чистим, насолоду над бажанням і демон хтивості почав нашіптувати йому жорстокі думки. "Я ще не звідав кохання посеред розкоші, з вишуканими наїдками і винами,— подумав він.— Досі я жив більше мріями, аніж дійсністю. Той, хто хоче творити, мусить усе пізнати. Сьогодні моя перша пишна вечеря, моя перша учта в цьому дивному світі — чому ж не скуштувати мені хоч раз уславлених насолод, які так любили вельможі минулого століття, що віддавалися розпусті? І хіба не варто спізнати утіх, вишуканості, безуму, усіх тонкощів кохання куртизанок та актрис, щоб потім перенести уроки пристрасті в чудовий світ справжньої любові? І хіба в чуттєвості нема поезії? Два доісяці тому ці жінки здавалися мені недоступними богинями, яких охороняють дракони. І ось одна з них, вродливіша за Флоріну, предмет моєї заздрості до Лусто, покохала мене. Чому ж не відповісти па її примху, коли вельможі купують за неоціненні скарби одну тільки ніч цих жінок? Посли чужоземних держав, падаючи в ці прірви, забувають про депь учорашній і завтрашній. І я буду дурнем, виявившись перебірливішим за принців, тим паче, що я тепер нікого не люблю". Люсьєн уже не думав про Камюзо. Висловивши Етьєнові свою глибоку ргиду до такого ганебного поділу жінки, він упав у ту саму яму, він піддався бажанню, спокушений лукавством жаги.
— Коралі від вас без тями, — сказав йому Лусто, знову заходя чи в ложу. — Ваша врода, гідна уславлених грецьких статуй, завдала нечуваного спустошення за лаштунками. Ви щасливчик, друже. Коралі вісімнадцять років, вона красуня! Варто їй побажати, і до її послуг шістсот тисяч франків на рік. Але вона велика скромниця. Три роки тому мати продала її за шістсот тисяч; досі вона знала тільки лихо і шукає щастя. Вона пішла на сцену з відчаю, бо зненавиділа де Марсе, свого першого володаря. І, позбувшись цих тортур, — бо король наших денді скоро її покинув, — вона знайшла собі добрягу Камюзо. Звісно, вона його не любить, але він для н$ї як батько, і вона терпить його і дозволяє себе любити. Вона відмовилась від найвигідніших пропозицій і дорожить Камюзо, бо він її не мучить. Отже, ви перше кохання бідолашної дівчини. Любов пронизала їй серце, мов куля. Флоріна пішла у вбиральню Коралі втішати її: адже вона очей не осушує через вашу холодність. П’єса провалиться! Коралі не пам’ятає своєї ролі. Прощай її ангажемент у Жімназ! А Камюзо її туди прилаштовує!
— Хіба? Сердешна дівчпна! — сказав Люсьен. Марнославство його було підлещене, а серце наповнилося почуттям самолюбивої радості. — Друже, скільки пригод за один вечір! Більше, ніж за вісімнадцять років життя!
І Люсьєн розповів про своє кохання до пані де Бар— жетон і про свою непавпсть до барона дю Шатле.
— Стривайте, газеті якраз бракує теми для кпинів: ми вчепимося в нього. Барон — цей чепурун часів Імперії — нині належить до прибічників уряду; він нам підходить. Я часто бачив його в Опері. Чудово, —це нам якраз і треба. А вашу знатну даму як зараз бачу, вона часто бував в ложі маркізи д’Еспар. Барон упадає за вашою колишньою коханкою; вона справжня чапля. Стривайте-но! Фіно прислав сказати мені, що для газети матеріалу нема. Нас підвів один працівник, отой шахрай Мерлен, із якого вирахували за пробіли. Фіно з розпачу строчить статтю проти Опери. Так от, друже, подивіться цю п’єсу, послухайте її, обміркуйте і напишіть рецензію. А я піду до директора в кабінет і попрацюю над статейкою: візьмуся за вашого барона та вашу пихату красуню. Завтра їм буде несолодко...
— То ось де і ось як робиться газета! — сказав Люсьєн.
— (Зсь так, — відповів Лусто. — Я у Фіно працюю вже десять місяців і завжди та сама історія: на восьму годину в газеті ще нема копій.
Друкарською мовою рукопис, підготовлений до складання, називається копією — безперечно, із тієї причи— ни, що автори вважають за краще давати тільки копії своїх творів. Але можливо, то іронічне вживання латинського слова copia (безліч), бо рукописів завжди бракує.
— У нас широкий, але нездійсненний задум, — готувати заздалегідь кілька номерів, — вів далі Лусто. — Ось уже десята година, а в нас ні рядка. Треба сказати Верну й Натанові, хай вони для блискучої кінцівки номера дадуть нам десятків зо два епіграм на депутатів, на канцлера Крузо, на міністрів, а в разі потреби й на наших друзів. У такому випадку рідного батька не пошкодуєш, уподібнюєшся корсарові, що заряджає гармати награбованими монетами, аби тільки відбитися. Спробуйте бути дотепним у своїй статті, щоб зразу здобути прихильність Фіно: він вдячний із розрахунку. Це найкраща вдячність, надійна, як квитанція позичкової каси.