Обидва юнаки судили суспільство тим суворіше, чим нижче вони посідали в ньому становище, бо люди невизнані мстять світові за своє приниження зверхністю думок. І їхній розпач був тим більший, чим швидше йшли вони пазустріч неминучій долі. Люсьєн багато читав, багато порівнював; Давід багато думав, багато розмірковував. Незважаючи на своє міцне здоров’я й дужі м’язи, друкар був меланхолійного й хворобливого душевного складу. Він сумнівався сам у собі; тоді як Люсьєн, наділений кмітливим, але несталим розумом, був зухвалий усупереч своїй тендітній, майже кволій, сповненій жіночої звабливості, статурі. Люсьєн був з природи справжній гасконець — сміливий, енергійний, заповзятливий, схильний перебільшувати добро й применшувати лихо; він не боявся переступу, якщо це обіцяло йому успіх, і не гребував пороком, якщо він правив йому за щабель на шляху до мети. Однак ці нахили честолюбця стримувалися прекрасними мріями палкої юності, що завжди пориває людину на шляхетні вчинки, до яких насамперед і вдаються ті, хто закоханий у славу. Він поки що боровся лише із власними бажаннями, а не з життєвими труднощами, зі своїми поривами, а не з людською ницістю, яка подає згубний приклад для натур незрівноважених. Зачарований блискучим розумом Люсьєна, Давід захоплювався ним, проте, бувало, і втримував друга від хибних вчинків, на які штовхало його французьке завзяття. Ця справедлива людина, всупереч своїй могутній будові, була сором’язливої вдачі, проте їй не бракувало наполегливості, властивої жителям Півночі. Якщо Давідові зустрічалися труднощі, він рішуче брався переборювати їх і не падав духом; якщо йому й була властива майже
апостольська суворість доброчесності, то вона зрівноважувалась певичерпною поблажливістю. В цій уже давній дружбі один любив до обожнювання — це був Давід. Люсьєн командував, як жінка, котра певна, що її кохають. Давід корився охоче. Фізична краса його друга давала тому право на зверхність, і Давід визнавав її, вважаючи себе незграбним і пересічним.
"Волові судилося гарувати, а птахові — в небі ширяти! — думав друкар. — Віл — це я, а орел — Люсьєн".
Вже минуло близько трьох років відтоді, як друзі поєднали свої долі, такі блискучі в мріях. Вони читали великі твори, що після відновлення миру з’явилися на літературному й науковому обрії: твори Шіллера, Гете, лорда Байрона, Вальтера Скотта, Жан-Поля, Берцеліуса, Деві, Кюв’є, Ламартіна та інших. Вони запалювалися від цих вогнищ геніальної думки, вони пробували сили у власних незрілих спробах, то кидаючи їх, то знову гаряче беручись до праці. Вони трудилися наполегливо, не вичерпуючи, проте, безмежної снаги молодості. Однаково бідні, але заохочувані любов’ю до мистецтва й науки, вони забували повсякденні злигодні в прагненні закласти підвалини своєї майбутньої слави.
— Знаєш, Люсьєне, що я отримав із Парижа? — мовив друкар, витягуючи з кишені томик на вісімнадцяту частку аркуша. — Послухай!
Давід прочитав, як уміють читати поети, ідилію Андре Шеньє, котра називається "Неєра", потім ідилію "Хворий юнак", далі елегію про самогубця та ще одну на античний зразок і два останні "Ямби".
— То ось він який, Андре Шеньє! — аж двічі вигукнув Люсьєн.— Його поезія навіює розпач,— сказав він утретє, коли Давід, занадто схвильований, щоб читатй далі, подав другові томик.
— Поет, відкритий поетом, — мовив Люсьєн, глянувши на прізвище, що стояло під передмовою.
— І, написавши такі вірші,— зауважив Давід,— Шеньє вважав, що не створив нічого гідного друку.
Люсьєн, у свою чергу, прочитав епічний уривок із "Сліпця" та кілька елегій. Дійшовши до рядка:
Якщо нещасливі й вони, то де ж тоді щастя? —
він поцілував книжку, й друзі заплакали, бо обидва були безтямно закохані. Випоградні лози наче розквітли, старі стіни будинку, порепані, горбасті, скопирсані тріщинами, волею фей оздобилися капелюрами, рустиками, барельєфами, численними шедеврами якоїсь чудесної архітектури. Фантазія розсипала в темному дворику квіти й рубіни. Камілла Андре Шеньс для Давіда обернулася на його кохану Єву, а для Люсьена — на ту знатну даму, по якій він зітхав. Поезія розпустила пишні поли своїх зорянпх шат над майстернею, де кривлялися друкарські Мавпи й Ведмеді. Вибило п’яту, але друзям не хотілося ні їсти, ні пити; життя для них було золотим сном, всі земні скарби лежали біля їхніх ніг. Вони побачили той блакитний просвіт у небесному склепінні, на який Надія вказує тим, чиє життя сповнене тривог і кому вона ніжним голосом сирени наспівує: "Линьте сюди, і ви позбудетесь горя в цій далині, золотій і сріблясто-блакитній!.." В цю хвилину відчинилися невеличкі скляні двері, і учень Серізе, паризький бродяга, якого Давід привіз в Ангулем, вийшов із майстерні в двір. З ним був якийсь незнайомець. Серізе показав йому на двох приятелів, і той, уклонившись, підійшов до них.
— Пане, — звернувся він до Давіда, дістаючи з кишені грубого зошита, — ось моя праця, і мені хотілося б падрукувати її. Скажіть, будь ласка, скільки це коштуватиме.
— Ми, добродію, не друкуємо таких великих рукописів, — відказав Давід, не глянувши на зошит. — Зверніться до панів Куеите.
— Але ж ми маємо дуже гарний шрифт, саме підходящий до цього, — зауважив Люсьєн, беручи рукопис. — Може б, ви були ласкаві залишити рукопис і зайти завтра — ми прикинемо, скільки коштуватиме друк.
~ Чи не з паном Люсьєном Шардопом маю честь?..
— Так, добродію, — відказав фактор.
— Я дуже радий, ласкавий пане, — сказав автор, — познайомитись із молодим поетом, якому провіщають блискуче майбутнє. Мені порадила сюди прийти пані де Баржетон.
Почувши це ім’я, Люсьєн зашарівся й промимрив кілька слів, висловлюючи подяку пані де Баржетон за її увагу. Давід, помітивши, як його друг збентежився й почервонів, відійшов, надавши йому змогу самому поговорити з провінційним дворянином, автором статті про розведення шовкопрядів, який із марполюбства хотів надрукувати свою працю, щоб її могли прочитати його колеги по Землеробському товариству.
— Скажи, Люсьєпе, — озвався Давід, коли дворянин пішов, — чи не закохався ти в пані де Баржетоп?
— Безтямної
— Та якби вона жила в Пекіні, а ти в Гренландії, відстань роз’єднувала б вас не так, як станові упередження.