— Ідеться про дуже важливу для мене справу, я вам розкажу потім.
Люсьєн уже сів на колишнє своє місце, коли Лусто підійшов до столу. Люсьєн уклонився перший; розмова зав’язалася швидко і пішла так жваво, що поет метнувся
за рукописом "Стокроток", поки Лусто кінчав обідати. Журналіст погодився ознайомитись із його сонетами і сказати про них свою думку. Люсьєн повірив у показну прихильність і сподівався за допомогою Лусто знайти видавця або влаштуватися в газету. Повернувшись, Люсьєн помітив у кутку ресторана засмученого Данієля, який, ’ зіпершись ліктем на стіл, у задумі дивився на нього; але ’ пригнічений злиднями і підбурюваний честолюбством, Люсьєн прикинувся, що не помічає друга по Братству, . й пішов за Лусто. На спаді дня журналіст і новачок прийшли в Люксембурзький сад і, звернувши з головної алеї Обсерваторії, сіли неподалік виходу па Західну вулицю. Та вулиця була тоді суцільною драговиною з болотистими калюжами, над якими лежали дощані кладки, а будинки траплялися лише поблизу вулиці Вожірар.
В години, коли Париж обідає, в цьому вузенькому проході так рідко з’являвся хто-небудь, що закохапі пари могли тут сваритися на безлюдді й обмінюватись усіма знаками замирення, не боячись сторонніх очей. Єдиною завадою для їхніх утіх міг стати хіба лише ветеран, що стояв на посту біля хвіртки з боку Західної вулиці, якби шановному воїнові спало на думку подовжити на кілька кроків свою одноманітну проходку. В цій алеї, на дерев’яній лаві між двома липами, Етьєн і прослухав вибрані сонети із "Стокроток". Етьєн Лусто по двох роках учнівства зумів улаштуватися працівником газети, його вважали другом кількох знаменитостей тієї епохи, і в Люсьєнових очах він був людиною вельми значною. Отож, розгортаючи рукопис "Стокроток", провінційний поет визнав за потрібне почати з передмови.
— Сонет, — сказав він, — одна з найважчих поетичних форм. Цей вид невеличкої поеми сьогодні майже забутий. У Франції ніхто не міг змагатися з Петраркою; його мова, набагато гнучкіша за нашу, допускає гру думки, якої не терпить наш позитивізм (даруйте мені це слово). Тому мені іі захотілося дебютувати збіркою сонетів — це незвичніше. Адже Віктор Гюго обрав оду, Ка— наліс віддав перевагу ліриці, Берапже запанував у пісенному жанрі, Казимір Делавінь заволодів трагедією, а Ламартін — елегією.
— Вп класик чи романтик? — спитав Лусто.
Здивований погляд Люсьєна засвідчив таку необізнаність із становищем у республіці красного письменства, що Лусто визнав за потрібне просвітити ного.
— Мій друже, ви входите в літературу в той час, коли в пій точиться жорстока боротьба, і вам зразу треба вирішити, на чий бік ви станете. В літературі, власне, в кілька напрямів, але наші найславетніші письменники розділилися на два табори. Роялісти — романтики; ліберали — класики. Різниця в літературних поглядах існує рівнобіжно з різницею політичних переконань, з чого й виникла війна, в якій застосовуються всі види зброї — потоки чорнила, ущипливі дотепи, убивчі наклепи, нищівні прізвиська. Це війна між славою, що тільки народжується, і славою, яка вже меркне. З дивної примхи випадку роялісти-романтики проголошують свободу красного письменства і скасовують правила, що усталюють мовні норми пашої літератури, тим часом як ліберали вимагають дотримання трьох єдностей, ладу александрій— ського вірша та класичного сюжету. Отже, літературні погляди в обох таборах суперечать поглядам політичним. Якщо ви пі се пі те, вас ніхто не підтримає. То на чий бік ви пристанете?
— А хто з них сильніший?
— Ліберальні газети мають більше передплатників, ніж роялістські та урядові, проте Каналіс уже здобув славу, хоч він монархіст і ревний католик, якого підтримує двір і духівництво. Але сонетні Це література, що передувала Буало,— сказав Етьвн, помітивши, як лякає Люсьєна необхідність обрати собі прапор. — Ставайте романтиком! Романтики — молодь, класики — то все перуки; романтики візьмуть гору.
Прізвисько "перуки" було останнім дотепом журналіс— тів-романтиків, які для посміху вирядили в той убір класиків.
— Прочитаю вам "Стокротку польову", — сказав Люсь— сп, вибравши один із двох сонетів, що виправдували назву збірки і правили за врочистий вступ до неї:
Красуні польові, блискучі ваші топи Не тільки очі нам уранці веселять,— їм дапо у ясній поемі вихвалять Любові й прагнення високого закони.
Тичинок золото, що в чистім сріблі тоне,
Нам відкрива скарби, з яких боги творять,
І та лни світлої навік лягла печать На біле полум’я зубчастої корони.
Ви розвиваєтесь у день той весняний,
Коли з прозорих крил, по смерті знов живий,
Христос розсппав нам нової правди перли,—
І вдруге бачимо ми цвіт ваш восени, Щоб молодечих днів вернути милі спи І мрії воскресить, які в душі завмерли.
Люсьена вразила цілковита незворушність Лусто під час читання сонета; йому була ще незнайома та зовнішня байдужість, яка набувається звичкою до критики і властива журналістам, що їм уже остогидли і проза, і драми, і вірші. Поет, призвичаєний до похвал, проковтнув розчарування і прочитав сонет, що дуже подобався пані де Баржетон та його друзям із Братства.
"Може, цей вирве з нього бодай слівце", — подумав він.
Другий сонет
СТОКРОТКА
Стокротка звуть мене. Колись усіх манила Я тільки вродою барвистих пелюстків.
Щаслива, я жила між сестер та братів,
Усюди славлена і всім кохана й мила.
Ой леле! Враз нова злягла на мене сила,
Для мук зростаю я у тиші квітників;
Я правди вісниця для тих, хто полюбпв,
І розцвіт ніжний мій то разом і мопіла.
Минувся супокій і щастя осяйне,
Рука допитлива без жалю рве мене,
Аж поки пелюсток не скаже їй окремий,
Що серце любого чи любої таїть,—
І я, без чистої своєї діадеми,
На землю падаю — у поросі зотліть.
Скінчивши, поет глянув на свого Арістарха. Етьєн Лусто втупив погляд у дерева розсадника.
— Ну, що? — звернувся до нього Люсьєн.
— Ну, що ж, читайте далі, друже! Хіба я не слухаю? В Парижі мовчки слухати — означає хвалити.
— А може, досить? — сказав Люсьєн.
— Читайте далі, — досить різко відповів журналіст.
Люсьєн прочитав іще одного сонета, але читав уже
мертвий серцем, бо непроникна Етьєнова байдужість охолодила його. Якби він стояв ближче до літературного життя, то знав би, що ва таких обставин мовчанка в середовищі авторів, так само як і безцеремонна брутальність, свідчать про заздрощі, породжені прекрасними творами, тоді як висловлений уголос захват означає, що колега задоволений: твір посередній — а це завжди тішить самолюбство суперника.