Ця спілка почуттів та інтересів проіснувала без сутичок і розчарувань протягом двадцяти років. Лише смерть,
забравши у пнх Луї Ламбера, Меро та Мішеля Кретьєна, могла завдати шкоди цій славиш плеяді. Коли 1832 року загинув Мішель Кретьеп, друзі небіжчика — Орас Б’яп— нюп, Дапієль д’Артез, Леон Жіро, Жозеф Брідо та Фюль— жанс Рідаль — забрали його тіло в Сен-Меррі, ризикуючи накликати на себе підозру в політичній неблагона— дійності, й віддали йому останню шану. Вночі вони провели дорогі останки на кладовище Пер-Лашез. Орас Б’яншон подолав усі перепони на цьому шляху, не відступивши перед жодною; він порушив клопотання перед урядом, признавшись у давній дружбі з покійним федералістом. Зворушлива сцена поховання глибоко запала в пам’ять небагатьох друзів, котрі супроводили в тій процесії п’ятьох знаменитих людей. Прогулюючись по цьому гарному кладовищу, ви помітите зелений горбок могили з чорним дерев’яним хрестом, на якому червоними літе* рами виведено: "МІШЕЛЬ КРЕТЬЄН". Такий пам’ятник один на весь цвинтар. П’ятеро друзів купили те місце й вирішили, що саме простотою слід ушанувати пам’ять того, хто сам був простий.
Отож у цій холодній мансарді здійснювалися найпре— красніші мрії почуттів. Там побратими, однаково сильні кожен у своїй царині, просвіщали один одного й щиро висловлювали все, не приховуючи навіть лихих думок; то були люди глибоких знань, і всі загартовані в горнилі злиднів. Прийнятий у середовище цих обранців і визнаний ними за рівню, Люсьєн представляв там поезію і красу. Він прочитав їм свої сонети — їх сприйняли захоплено. Його просили почитати вірші, як він сам, бувало, просив Мішеля Кретьєна заспівати якоїсь пісні. Серед паризької пустелі Люсьєп знайшов нарешті оазу па вулиці Чотирьох Вітрів.
На початку жовтня, витративши останні гроші на дрова, Люсьєн залишився без засобів до існування в самому розпалі праці над переробкою свого роману. Даніель д’Артез палив у себе торфом і мужньо терпів злидні: він ніколи не нарікав на долю, був акуратний, як стара діва, і такпй педантичний, що скидався на скнару. Д’Артезова мужність підбадьорювала Люсьспа; він у Братстві був людиною повою, і признаватися в своїй скруті йому було страшенно ніяково. Якось урапці він пішов на вулицю Дюкок, щоб продати видавцеві свого "Лучника Карла IX", але не застав Догро вдома. Люсьєн не знав, як схильні до поблажливості великі уми. Його друзі розуміли,
що поетам властиві слабості, що після напруження душі, надмірно збудженої спогляданням природи, яку їм належить відтворювати, неодмінно настає духовний занепад. Ці люди, такі витривалі у власному горі, болісно переживали Люсьєнові прикрощі. Вони здогадувалися, що він сидить без грошей. І тихі вечори дружніх розмов, глибоких роздумів, поезії, признань, легкокрилих польотів у безмежні обшири мислі, в майбутнє народів, у безодню історії Братство увінчало вчинком, що показав, як мало 8нав Люсьєн своїх нових друзів.
— Люсьєне, друже,— звернувся до нього Данієль,— ти вчора не прийшов обідати до Флікото, і ми знаємо чому.
Люсьєн не міг утримати сліз — вони так і покотилися в нього по щоках.
— Ти не довірився нам, — сказав Мішель Кретьєн. — Ми позначимо цей випадок хрестиком на каміні, й коли таких хрестиків набереться десяток...
— Кожному з нас, — озвався Б’яншон, — несподівано трапився підробіток: мене Дюплен попросив доглянути хворого багатія; д’Артез написав статтю для "Енциклопедичного огляду"; Кретьєн, узявши хустину й чотири свічки, хотів уже йти на Єлісейські Поля й там проспівати свої чотири пісеньки, аж тут йому замовив брошуру один добродій, якому заманулося прославитись політи-у ком, і Мішель за шістсот франків відпустив йому мудрості Макіавеллі; Леон Жіро позичив п’ятдесят франків у свого видавця; Жозєф продав ескізи, а в неділю йшла Фюльжансова п’єса при повному зборі.
— Ось тобі двісті франків, — сказав Данієль. — Бери і більш не крийся перед нами.
— Дивіться, він, чого доброго, ще кинеться цілувати нас, так ніби ми зробили щось надзвичайне І — сказав Кретьєн.
Щоб зрозуміти, як утішався Люсьєн серед цієї живої енциклопедії ангельських душ, серед молодиків, прикрашених високими талантами, які кожен розвивав у своїй галузі, досить буде подати листи, чудовий взірець розчуленості і вдячності, котрі Люсьєн отримав другого дня від родичів у відповідь па страшний зойк, що вихопився у нього з розпачу:
Давід Сешар Люсьєнові
"Дорогий Люсьєне, посилаю з цим листом вексель на твоє ім’я на суму двісті франків, на тримісячний термін.
Можеш дисконтувати його в торговця папером Метів’є, нашого паризького постачальника, що мешкав по вулиці Серпант. Любий друже, у нас нема нічогісінько. Моя дружина перебрала на себе управління друкарнею і веде сирави з такою самовідданістю, терпінням і завзяттям, що я благословляю небо, яке послало мені в супутники такого янгола. Вона сама впевнилася, що ми не спроможні чимось допомогти тобі. Але, мій друже, ти — на певному шляху, тобі товаришать серця щирі й шляхетні, І я вірю, що ти не відступиш від свого високого покликання, поки з тобою поруч такі, майже божественні уми, як пани Даніель д’Артез, Мішель Кретьєн та Леон Жіро, поки ти дотримуєшся порад панів Меро, Б’яншона й Рі— даля, з якими нас познайомив твій лист. Я підписав цього векселя без відома бви і якось викуплю його в строк. Не сходь зі своєї дороги, вона тяжка, але веде до слави. Я волію витерпіти хоч би й тисячу бід, тільки б знати, що ти не загруз у паризьку твань, якої я стільки набачився там. Май мужність і надалі уникати згубних місць, лихих людей, вітрогонів та літераторів певного гатунку, ціну яким я узнав за мого перебування в Парижі. Одне слово, будь гідним суперником тих небесних душ, які завдяки тобі стали любі й для мене. Незабаром ти дістанеш винагороду за своє поводження. Прощавай, любий брате, ти дуже мене втішив, бо я не сподівався від тебе такої мужності.
Давід"
Єва Сешар Люсьенові "Мій друже, ми плакали, читаючи твого листа. Хай внають шляхетні серця, до яких тебе привів твій янгол— охоронець, що одна мати й одна бідолашна жінка вранці і ввечері молять за них бога, і, якщо палкі молитви доходять до його престолу, він пошле вам усім свою ласку. Так, мій брате, їхні імена вкарбовані в моє серце. О, колись я побачу їх, хоч би довелося йти до Парижа пішки, щоб подякувати їм за дружбу до тебе, — адже вона пролила бальзам на мої живі рани. Ми, любий мій, працюємо тут, як чорнороби. Мій чоловік, ця велика нікому не відома людина, яку я щодень усе більше люблю, відкриваючи нові й нові скарби його серця, занедбав друкарню, і я здогадуюся чому: твоя бідність, наша бідність, бідність нашої матері вбивають його. Нашого обожнюваного