Серце Люсьєнове розцвіло, він тремтів од радості; нарешті він увійде в літературу, нарешті він друкуватиметься.
— Я даю чотириста франків, — сказав Догро солодким голосом і глянув на Люсьєна, ніби щойно вважився на хтозна-який великодушний вчинок.
— За кожен том? — вапптав Люсьен.
— За весь рбман, — сказав Догро, якого анітрохи не спантеличило здивування автора. — Але, — додав він, — плачу готівкою. Ви також візьмете на себе зобов’язання писати мені по два романи на рік. Якщо перший розійдеться за півроку, за подальші я платитиму по шістсот франків. Отже, здаючи по два романи за рік, ви будете отримувати по сто франків щомісяця, і ваш добробут забезпечений. У мене є автори, яким я плачу по триста франків sa роман. За переклад з англійської — по двісті. Колись таку ціну визнали б за надмірну.
— Пане, ми не зійдемося, прошу повернути мені рукопис, — сказав Люсьєн, похолоднівши.
— Беріть, — сказав старий. — Ви, голубе, анічогісінько не тямите в справах. Видаючи перший роман невідомого автора, видавець ризикує пустити на вітер тисячу шістсот франків за папір і друк. Легше написати роман, аніж роздобути таку суму. В мене є сто рукописів різних романів, а в касі не знайдеться й ста шістдесяти тисяч франків! Отак-то! За всі двадцять років видавничого ярма я не заробив таких грошей. На виданні романів не забагатієш. Відаль і Поршон беруть книжки на умовах, які для нас щодень стають обтяжливіші. Де ви ризикуєте тільки вашою працею, там я мушу викинути з кишені дві тисячі франків. Якщо ми промахнемося, бо habent sua fata libelli я втрачу дві тисячі франків, тоді як ви відбудетесь одою на дурість публіки. Добре
1 Кпижки мають свою долю (латин.), поміркувавши про все, що я мав честь вам сказати, ви знову прийдете до мене. Так, так, ви повернетесь! — сказав видавець удруге, відповідаючи на гордовитий жест, що вихопився у Люсьєна. —ТВам не тільки не знайти видавця, який захотів би ризикнути двома тисячами франків заради молодого невідомого автора, ви навіть не знайдете прикажчика, щоб узявся прочитати вашу шкря— баншіу. Я ж її прочитав і навіть можу вказати вам на деякі мовні недогляди: ви пишете: "не сказавши два слова", а слід "двох слів", бо заперечпа частка вимагає родового відмінка; ви пишете: "перейшов па інший бік вулиці", а слід "на другий". — Люсьєп явно знітився. — Коли вп прийдете вдруге, я не дам більше як сто екю, і ви втратите . сто франків,— додав видавець. Він устав, попрощався, але, вже стоячи на порозі, сказав: — Якби пе ваш талант, не ваше майбутнє, якби не моя прихильність до молодих талаптів, я б вам не запропонував таких вигідних умов. Сто франків на місяць! Подумайте над цим! Правда, роман у шухляді — пе кінь у стайні: їстп не просить. Але й користі від пього аніякісінької!
Люсьєп схопив рукопис, шпурнув його додолу й вигукнув:
— Краще я його спалю!
— Запальна натура, справжній поет! — сказав старий.
Люсьєп з’їв хлібець, випив молоко й вийшов на вулицю. В кімнаті йому було б тісно, він би метався в ній, як лев у клітці. В бібліотеці св. Женев’єви, куди Люсьєн мав намір піти, він уже давно примітив молодика років двадцяти п’яти; той завжди працював у своєму кутку з такою зосередженою увагою, якої ніщо не могло ні розвіяти, ні відвернути і з якої знати було справжнього трудівника літератури. Молодий чоловік, видно, був давній завсідник читальні; тутешні службовці й сам бібліотекар ставились до нього вельми люб’язно; йому дозволяли навіть брати КНИЖКИ додому, і Люсьєн помітив, що працьовитий незнайомець повертає їх уже на другий день; поет впізнав у ньому побратима по злиднях і надіях. Невисокий на зріст, блідий і худий, з красивими руками й високим чолом, на яке спадало густе, чорне, недбало зачесане волосся, він навіть байдужих привертав увагу своєю певиразпою подібністю до Бонапартового портрета, ви— гравіюваного за рисунком Робера Лефевра. Та гращо— ‘ра — ціла поема палкої меланхолії, таємного властолюбства, стримуваної жадоби діяти. Придивіться пильно: ви побачите в цьому обличчі геніальність і замкнутість, під* ступність і велич. Погляд одухотворений, як у жінки. Зір прагне простору, горить жаданням здолати всі труднощі. Якби там і не значилося Бонапартового імені, вц все одно довго не могли б відвести очей від цього портрета. На незнайомому, що являв собою живе втілення тієї гравюри, були панталони, найчастіше заправлені в черевики на грубій підошві, сюртук із простого сукна, сірий у білу смужку жилет, застебнутий до останнього гудзика, чорна краватка і дешевий капелюх. З його одягу було очевидно, що він нехтуе марне франтівство. Позначений тавром, що його накладає геній на чоло своїм рабам, таємничий незнайомець був завсідником у Флікото, де Люсьєп і стрічав його; він харчувався, аби жити, і зовсім пе зважав на якість страв, до яких, мабуть, уже призвичаївся, пив лише воду. Чи в бібліотеці, чи у Флікото, віп за всіх обставин виявляв якусь внутрішню гідність, яка походила, напевне, з переконаності, що життя його віддане чомусь великому, і створювала враження педостушіості. У нього був погляд мислителя. Зосередженість глибоких роздумів не сходила з його прекрасного, шляхетно окресленого чола. Чорні жваві очі, пильні й пропнклпві, свідчили про звичку заглиблюватись у суть речей. Простий у жестах, він тримався, одначе, статечно. Люсьєп мимохіть відчував до нього пошану. Бувало, здибуючись на вході до бібліотеки чи в ресторані, вони дивились один на одного, ніби хотіли заговорити, але обом бракувало сміливості. Мовчазний юнак ішов у глиб зали, туди, де вона виходить на майдан Сорбонни, і Люсьєнові ніяк не щастило познайомитись із ним ближче, хоч він і відчував потяг до цього молодого працелюба, в якому з незбагненних ознак угадував певну вищість. І той, і той, як вони з’ясували потім, були цнотливі й сором’язливі вдачею, схильні до страхів і хвилювань, що властиві людям самітним. Якби вони не зустрілися того лихого дня, коли Люсьєна спіткала невдача, то, може, так ніколи б і не зійшлися. Але саме тоді Люсьєн, звернувши на вулицю Гре, помітив незнайомця, що повертався з читальні.