Написавши цього листа, пишномовного, але сповненої о похмурої гідності, якою часто зловживають поети, коли їм усього двадцять два роки, Люсьєн подумки полинув у лоно своєї родини; йому привиділися гарні кімнатки, що їх опорядив для нього Давід, пожертвувавши на те всі свої заощадження, перед очима постали картини скромного, мирного міщанського щастя, яким він міг утішатися, тіні матері, сестри й Давіда витали навколо нього; він знову бачив сльози, що лилися з їхніх очей у хвилини розлуки, і сам заплакав, бо залишився сам-один у Парижі, без друзів, без заступників.
Кількома днями пізніше Люсьєн писав сестрі:
"Моя люба Єво, сестрам судилася сумна доля дізнати більше печалі, ніж радості, прилучаючись до життя бра— *гів, які присвятили себе мистецтву, і я починаю боятися, іцо стану тобі тягарем. Хіба я не вжив на зло вашу прихильність до мене? Пам’ять про минуле, повне сімейних радощів, підтримує мене в моїй теперішній самітності. Зі швидкістю орла, що вертається у своє гніздо, подумки долаю я простір, пориваючись в обійми справжньої любові після того, як зазнав першого горя і перших оман паризького світу. Чи не потріскував гніт вашої свічки? Чи не випадали жарини з вашого каміна? Чи не дзвеніло вам у вухах? Чи не казала мати: "Це Люсьєп про нас думає"? Чи не відповідав Давід: "Він бореться з людьми і обставинами!" Єво, я пишу цього листа лише для тебе одної. Тобі одній насмілюся звіритись у всьому доброму й лихому, що може мене спіткати, червоніючи
і за те, й за те, бо добро тут зустрічається так рідко, як мало б зустрічатися зло. Ти зрозумієш багато з небагатьох слів: пані де Баржетон посоромилась і зреклася мене вже на дев’ятий день після приїзду. Побачивши мене, вона одвернулась, а я, заради того, щоб увійти в світ, куди вона захотіла ввести мене, уже витратив тисячу сімсот шістдесят франків із тих двох тисяч, які привіз із Ангулема і які так тяжко ви роздобули! "На що витратив?" — запитаєш ти. Моя бідолашна сестро, Париж — це безодня: тут можна пообідати за вісімнадцять су, але в пристойній ресторації скромний обід коштув півсотні франків; тут є жилети й панталони по чотири франки і навіть по сорок су, але модний кравець не пошиє вам їх дешевше як за сто франків. Тут, щоб вас переправили через баюру під час дощу, треба платити су. Проїхав якусь сотню метрів — плати тридцять два су. Спершу я жив у пристойному кварталі, а сьогодпі перебрався в готель "Клюні" на вулиці Клюні — це один з найбідніших, найтемніших закапелків Парижа, затисну— тий між трьома церквами та старими будинками Сорбон-
пи. Я мешкаю в мебльованій кімнатині па п’ятому поверсі, і хоч вона занедбана й гола, плачу п’ятнадцять франків за місяць. На сніданок беру хлібчик па два су та склянку молока на су; але обідаю добре, за двадцять су, в ресторації такого собі добродія Флікото на майдані тієї ж таки Сорбонни. До зими, сподіваюся, мої витрати не перевершуватимуть шістдесяти фрапків на місяць. Двохсот сорока франків мені вистачить на чотири місяці. Тим часом я, безперечно, встигну продати "Лучника Карла IX" і "Стокротки". Тож не турбуйся за мене. Хай моє теперішнє похмуре, порожнє, вбоге; зате моє майбутнє буде барвисте, багате, блискуче! Більшість великих людей терпіли мінливість долі, яка гнітить і мене, але знегоди мене не зламають. Плавт, великий комічний поет, був робітником у млині, Макіавеллі писав свого "Монарха" вечорами, натрудившись цілий день разом із майстровими. Нарешті, великий Сервантес, що втратив руку в бою під Лепапто і вніс свою частку до перемоги, здобутої того славного дня, митець, якого тодішні писаки прозвали "пікчемпим одноруким дідом", за браком видавців мусив десять років чекати, поки вийде друком друга частина його геніального "Дон Кіхота". Але нині не ті часи. Горе та злидні випадають на долю тільки невідомих талантів. А домігшися слави, письменник багатіє — забагатію і я. Зрештою, моє життя — це наполеглива праця; півдня проводжу я в бібліотеці св. Женев’єви, де набуваю необхідні знання, без яких далеко не підеш. Отже, сьогодні я майже щасливий. За кілька днів я призвичаївся до свого становища. Зранку беруся за улюблену працю; на життя грошей мені вистачає; я багато роздумую, навчаюся і не бачу нічого, що могло б завдати мені болю тепер, коли я зрікся світу, де моя гордість страждала б щохвилини. Славетні люди за будь-якої епохи повинні жити самітниками. Хіба вони не подібні до лісових птахів? Вони співають, чарують природу, але ніхто їх не бачить. Так я і житиму, якщо мені випаде щастя здійснити свої честолюбні задуми. Я не жалкую за пані де Баржетон. Жінка, яка так повелася зі мною, не варта й згадки. Я не шкодую, що покинув Ангулем. Може, воно й добре, що ця жінка заманила мене в Париж і кинула тут напризволяще. Париж — це світ письменників, мислителів, поетів. Тільки тут вирощують славу, і я знаю, який вона дає сьогодні чудовий врожай. Тільки тут, у музеях і приватних зібраннях, письменники можуть знайти живі творіння геніїв минувшини, які розпалюють і збуджують уяву. Тільки тут великі, завжди відчинені бібліотеки пропонують діяльному розумові знання й поживу. Нарешті, в Парижі у кожній дрібпич— ІІІ відчувається дух мислі, що витає в самому повітрі
іі увіковічений у літературних творах. Із розмов у кафе, в театрі за півгодини похопиш більше, ніж у провінції за десять років. Тут усе тішить око, дає поживу для зіставлення і повчає. Крайня дешевизна, крайня дорожнеча — ось вам Париж, де бджілка знаходить свою комірку, де кожна душа вбирає в себе те, що їй близьке. Отож хай мені зараз і тяжко, я ні в чому не каюся. Навпаки, чудове майбутнє відкривається переді мною й іпколи втішає моє змучене серце. Прощавай, моя люба сестро. Не чекай від мене частих листів: одна з властивостей Парижа в тому, що тут не помічаєш, як летить час. Життя тут жахливо навальне. Обіймаю маму, Давіда й тебе ніжніше, ніж будь-коли.
Люсьен"
Флікото — ім’я, що багатьом далося втямки. Мало знайдеться студентів, які, живучи в Латинському кварталі перші дванадцять років Реставрації, не відвідували б цього храму голоду й злиднів. Обід із трьох страв коштував тут вісімнадцять су разом із карафкою вина чи пляшкою пива, а з пляшкою вина — двадцять два су. Але один пункт програми Флікото, що його передрукували й конкуренти великим шрифтом на афішах, а саме: "Хліба досхочу" — інакше кажучи, "доневпоїду" — не дав цьому другу молоді нажити багатства. Не одну знаменитість харчував Флікото. Безперечно, серця багатьох славетних людей радісно завмирали від тисячі невимовних спогадів, коли згодом випадало їм глянути на маленькі шибочки вікон, що виходили на майдан Сорбонни та на вулицю Нев-де-Рішельє і аж до Липневих днів, уже за Флікото II і Флікото III, зберігали коричневу фарбу та старожитній, поважний вигляд, свідчачи про глибоку зневагу до шарлатанського блиску, тієї реклами, до якої вдаються майже всі сучасні ресторатори на втіху ока і на шкоду шлункові. Замість отих опудал дорогої дичини, замість аж ніяк не призначених для печені фантастичних рнб, що виправдовують вертепний дотеп: "Я бачив чудового коропа, думаю десь через тиждень його купити"; замість отих найсвіжіших, слушніше сказати б, давно