— Пані обідають у маркізи д’Еспар і повернуться пізно, — сказала Альбертіпа.
Люсьєн пообідав за сорок су в ресторані Пале-Рояль
і рано ліг спати. У неділю, об одинадцятій, він прийшов до Луїзи; вона ще не вставала. Він навідався о другій годи и і.
— Пані ще не приймають, — сказала Альбертіна, — але вона передала вам записку.
— Вона ще не приймає? — перепитав Люсьєн. — Але ж я не кожен перший-ліпший...
— Не знаю, — досить безцеремонно відказала служниця.
Відповідь Альбертіни здивувала Люсьєна не менше, ніж лист від пані де Баржетон. Він узяв записку і тут— таки, на вулиці, прочитав рядки, що сповнили його розпачем.
"Маркіза д’Еспар захворіла і прийняти Вас у понеділок не зможе. Я й сама почуваю себе негаразд, але встану й поїду її провідати. Мені дуже прикро, що виникли ці перешкоди, але мене заспокоює Ваш талант. Ви проб’єтесь і без заступництва".
"Нема навіть підпису!" — подумав Люсьєн; він уже був у Тюїльрі, сам не помітивши, як прийшов туди. Дар провидіння, властивий талановитим людям, підказав йому, що ця холодна записка звістує катастрофу. Він ішов, поринувши в роздуми, йшов далі й далі, роздивляючись пам’ятники на майдані Людовіка XV. Погода стояла чудова. Повз нього пролітали розкішні карети, прямуючи до головної алеї Єлісейських Полів. Він ішов разом із юрбою людей, що гуляли; за хорошої погоди сюди в недільні дні стікається близько трьох-чотирьох тисяч екіпажів, утворюючи імпровізований Лопшап. Він ішов, милуючись на пишні запряги, ошатне вбрання, блискучі лівреї й опинився перед Тріумфальпою аркою, яку на той час іще будували. Що з ним сталося, коли, вертаючись назад, він зустрів маркізу д’Еспар і пані де Баржетон: вони сиділи в кареті, позад якої маяло пір’я ла капелюсі грума; по зеленій гаптованій золотом лівреї Люсьсн упізнав екіпаж маркізи. Каретний потік зупинився, утворилася тиснява, і Люсьєн побачив зовсім перемінену Луїзу. її годі було впізнати: тони вбрання пасували до кольору обличчя, сукня була прегарна, майстерно укладене волосся дуже личило їй, а вибагливого смаку капелюшик майже не поступався капелюшику маркізи д’Еспар, законодавиці мод. Є певна манера носити капелюх: збийте його трохи назад — у вас буде зухвалий вигляд; насуньте на лоб — і ви здаватиметесь похмурою; збийте набік — і матимете хвацький вигляд; а от світські жінки надягають капелюшики, як їм заманеться,— і завжди мають гарний вигляд. Пані де Баржетон одразу розв’язала цю складну проблему. Красивий пояс охоплював її стрункий стан. Вона перейняла в кузини її рухи й звички; вона сиділа в тій самій позі, так само гралася зграбненьким флакончиком із парфумами, який висів на ланцюжку на пальці правої руки, і в такий спосіб, наче несамохіть, показувала вузеньку руку в гарненькій рукавичці. Коротше кажучи, вона вподобилася маркізі д’Еспар, не вдаючись до мавпування; вона виявилася гідною кузиною маркізи, яка, здавалось, пишалася своєю ученицею. Чоловіки та жінки, що гуляли по алеях, задивлялися на блискучу карету з об’єднаними гербами д’Еспарів та Бламон-Шоврі. Люсьєн дивувався, помітивши, що багато перехожих віталися з кузинами; він не знав, що всьому Парижу, який складається з двадцяти салонів, уже відомо: пані де Баржетон — родичка маркізи д’Еспар. Молоді вершники оточили коляску, щоб супроводити кузин до Булонського лісу; між ними Люсьєн помітив де Марсе та де Растіньяка. По жестах цих двох зальотників Люсьєп легко здогадався, що вони висловлюють компліменти пані де Баржетон з приводу її переміни. Маркіза д’Еспар сяяла вродою і здоров’ям, виходить, її недуга була тільки приводом, щоб відмовити йому, Люсьєнові, в прийомі: адже вона не перенесла званого обіду на інший день. Розлючений поет попрямував до карети; віп ішов повільно і, коли опинився в полі зору двох дам, уклонився їм; пані де Баржетон не зволила його помітити, а маркіза навела на нього лорнет і не відповіла на уклін. Паризька знать виявляла зневагу не так, як ангулемські можновладці: провінційні дворянчики, що намагалися дошкулити Люсьєнові, все-таки визнавали його здібності і мали за людину, тим часом як для маркізи д’Еспар він просто не існував. То був навіть не вирок, а відмова в правосудді. Коли де Марсе навів на нього лорнет, бідолашного поета пропизав смертельний холод; коли паризький лев опустив лорнет, Люсьєнові здалося, ніби то упав ніж гільйотини. Карета рушила. Шаленство, жадоба помсти охопили зневаженого поета: він ладен був задушити пані де Баржетон; він би обернувся на Фук’є-Тенвіля, щоб мати втіху послати маркізу на ешафот; йому хотілося піддати де Марсе якомусь витонченому катуванню, з тпх, що вигадують дикупи. Він бачив, як повз нього, вклоняючись чарівним жінкам, прогарцював верхи де Каналіс, елегантний, як і личить найніжнішому з поетів.
"Боже мій! Золота — будь-якою ціною! — сказав сам собі Люсьєн. — Золото — єдина сила, перед якою схиляється світ!" — "Ні!" — вигукнуло його сумління, — не золота, а слави!" — "А слава — це труд! Труд! Улюблене слівце Давіда. Боже мій! Навіщо я тут? Та я доб’юсь успіху! Я їхатиму по цій алеї в колясці з грумом на зап’ятках! Мені належатимуть маркізи д’Еспар!" Люсьєп подумки вигукував ці шалені слова, обідаючи за сорок су в Юрбена. Другого дпя, о дев’ятій ранку, він пішов до Луїзи; його поривало затаврувати її жорстокість. Але мало того, що пані де Баржетон для нього не було вдома, воротар не пустив його й до дверей. Люсьєн чатував біля під’їзду до полудня. Опівдні від пані де Баржетон вийшов дю Шатле; він краєм ока гляиув па поета й хотів ухилитися від розмови. Люсьєн, болісно вражений, кинувся навздогін за ним; барон, почувши, що його доганяють, обернувся й уклонився Люсьєнові. Викоиавши обов’язок чемності, дю Шатле вочевидь квапився щезнути.
— Благаю вас,— мовив Люсьєн,— подаруйте мені одну хвилину! Я хочу сказати вам лише кілька слів. Ви свого часу виявляли до мене прихильність; пам’ятаючи це, я прошу про маленьку послугу. Ви щойно бачились із пані де Баржетон. Скажіть, чим я заслужив у неї та в маркізи д’Еспар такої неласки?
— Пане Шардон, — відповів дю Шатле з удаваною простодушністю, — а чи знаєте ви, чому ці дві дами покинули вас у Опері?