— Якщо нас навідають, — мовила вона, — ми, можливо, взнаємо, чому завдячуємо такою увагою отих жінок...
— Схоже на те, що моя оксамитова сукня і мій ангу— лемський вигляд забавляють парижанок, — сказала, усміхнувшись, пані де Баржетон.
— Ні, привід до такої уваги дали не ви; тут є щось інше, чого я ще не збагнула, — сказала маркіза і глянула на поета; вона вперше придивилася до нього, і їй здалося, що зодягнений він якось незвичайно.
— А онде й пан дю Шатле, — сказав Люсьєн, тицьнувши пальцем у бік ложі пані де Серізі, куди щойно зайшов наново розпрасований старий франт.
Помітивши цей жест, пані де Баржетон спересердя прикусила губу; маркіза не могла приховати здивованого погляду, який означав: "Чи не з неба впав цей хлопчисько?" Луїза відчула себе присоромленою в своїй любові — найприкріше переживання для француженки, якого вона ніколи пе подарує коханцеві, що спричинився до того. У світському товаристві, де й нікчемність зростає до величі, досить одного необачного жесту, одного слова, щоб загубити недосвідченого новачка. Головна перевага добрих манер і доброго тону — в їхній гармонії, коли все бездоганно поєднується і ніщо не ображає смаку. Навіть той, хто через незнання, чи захоплений якоюсь думкою, не дотримає приписів цієї премудрості, може зрозуміти, що в ній, як і в музиці, дисонанс означає заперечення самого мистецтва, умови якого під загрозою небуття повинні дотримуватися в усіх подробицях.
— Хто він, отой пан? — спитала маркіза, показуючи очима на Шатле. — Хіба ви вже знайомі з графинею де Серізі?
— 01 То це та сама знаменита пані де Серізі, котра так ославилась своїми походеньками і котру все-таки скрізь приймають?
— Нечувана річ, моя дорога, — відповіла маркіза. — Загадка, яку можна в’ясувати б, але якої ніхто досі не розгадав. Найбезпечніші чоловіки — її друзі. А чому? Нікому не вистачає сміливості проникнути в цю таємницю. Виходить, отой чоловік і є ангулемський лев?
— Так, то барон дю Шатле, — сказала Анаїс, котра із самолюбства в Парижі повернула своєму залицяльникові титул, права на який раніше заперечувала. — Свого часу він змусив багато говорити про себе. Барон був супутником де Монріво.
— ОхІ — сказала маркіза. — Почувши це ім’я, я завжди згадую про бідолашну герцогиню де Ланже, що зникла, як летюча зірка. А онде, — провадила вона, показуючи на одну з лож, — пан де Растіньяк і пані де Нусінгеп, дружина постачальника, банкіра, ділка, великого торговця всяким випадковим майном, людини, що пролізла в паризький світ тільки завдяки багатству, і, кажуть, він не гребує засобами, щоб його збільшувати; він усіляко намагається переконати нас у своїй відданості Бурбонам, він уже робив спроби попасти в мій дім. Його дружина гадає, що, здобувши собі ложу герцогині де Ланже, вона здобула і її чарівність, розум та успіх у світі. Вічна історія ворони, яка вбралася в павине пір’я.
— На які кошти Растіньяки утримують у Парижі сина? Адже, як нам відомо, у них немає й тисячі екю річного прибутку, — звернувся до пані де Баржетон Люсьєн, вражений з вишуканої розкоші костюма цього молодика.
—■ Зразу видно, що ви з Ангулема, — досить іронічно кипула маркіза, не відводячи від очей лорнета.
Люсьєн не зрозумів — він був захоплений споглядає— пям лож; йому кортіло вгадати, які там виносять вироки пані де Баржетон і чому він сам збуджує таку цікавість. Тим часом Луїза була вельми ображена з того, що маркіза зовсім байдужа до Люсьснової вроди.
"Невже він не такий гарний, як мені здавалося?" — думала вона. Звідси лишився один крок до сумнівів і в його талантах. Завіса опустилася. Шатле увійшов до ложі герцогині де Карільяно, суміжної з ложею маркізи д’Еспар, і привітався з пані де Баржетон; вона відповіла йому легким поклоном. Світська жінка все бачить, і маркіза відзначила бездоганні манери Шатле. В цю хвилину до її ложі ввійшли один по одному четверо чоловіків, четверо паризьких знаменитостей.
Перший був пан де Марсе, уславлений тим, що розбуджував палкі пристрасті; він відзначався дівочою вродою, томливою і зніженою, але його пильний погляд, спокійний, пронизливий і хижий, як погляд тигра, відтінював цю красу: його любили і боялися. Люсьєн теж був гарний, але він мав такий ласкавий погляд, такі чисті сині очі, що від нього годі було сподіватися тієї сили і твердості характеру, яка так вабить жінок. Зрештою, поет досі не показав, чого він вартий, тоді як де Марсе жвавістю свого розуму, вмінням подобатись одягом, що бездоганно пасував до його зовнішності, затьмарював усіх суперників. Зважте самі, ким здавався проти нього Люсьєн, набундючений, накрохмалений, безглуздий, як і його новий одяг? Де Марсе умів приправити свою мову такою вишуканою дотепністю і такими чарівливими манерами, що здобув собі право говорити зухвалі речі. З того, як люб’язно прийняла його маркіза у своїй ложі, пані де Баржетон відразу збагнула всю значущість цього чепуруна. Другий був один із Ванденесів, той, хто спричинився до історії з леді Дадлей, милий молодик, розумний, скромний, якому добре велося завдяки рисам, цілком протилежним до тих, що ними уславився де Марсе; пані де Морсоф, кузина пані д’Еспар, палко рекомендувала його маркізі. Третій був генерал Монріво, винуватець загибелі герцогині де Ланже. Четвертий — де Каналіс, один із найвідоміших поетів тієї добії, що був тоді на світанку своєї слави; своїм шляхетним походженням він хизувався більше, ніж славою, і виявляв увагу до маркі— зіі д’Еспар, аби приховати свої почуття до герцогіїпі де ІІІольс. Попри свою чарівність, уже тоді затавровапу лукавством, у ньому вгадувалося надмірне честолюбство, яке згодом штовхнуло поета в політичні бурі. Його краса, солодкава трохи пе до нудоти, його ласкаві усмішки приховували глибоке себелюбство і вічні розрахунки того, як улаштувати своє життя, па той час досить не— влаштоване; однак, зупинивши свій вибір на герцогині де Шолье, жінці вже за сорок років, він домігся прихильності двору, схвалення Сен-Жерменського передмістя і паклпкав на себе нападки лібералів, що прозвали його поетом ризниці.
Придивившись до цих китів паризького світу, пані де Баржетон збагнула, чому маркіза так байдуже поставилась до Люсьсна. А коли почалася розмова, коли кожен із цих дотепних, витончених розумних людей висловлював зауваження, в якому було більше змісту й глибини, аніж у всьому, що Анаїс чула в провінції за цілий місяць, а надто, коли великий поет мовив гучні слова, в яких відбився весь позитивізм тієї доби, але позитивізм, позолочений поезією, Луїза зрозуміла те, про що напередодні сказав їй дю Шатле: Люсьєн був ніщо. Всі поглядали на бідолаху з такою жорстокою неуважністю, вій так скидався на чужоземця, який не знає мови, що маркіза пожаліла його.