І він повернувся в Марсак, куди протягом останніх півроку їздив щосуботи — побачитися з бвою (а повертався звідти на фабрику у вівторок уранці). За порадою старого Сешара, Єва купила садибу під назвою Бербері, яка межувала з маєтком її свекра,— три арпани землі під садом та обгородженим виноградником, що клином заходив у володіння старого. Єва жила там із матір’ю та Маріон вельми ощадливо, адже їй треба було заплатити ва цю чудову садибу — найгарнішу в усьому Марсаку! — ще п’ять тисяч франків. Будинок, який стояв між подвір’ям і садом, був вмурований з білого пісковику, критий шифером і прикрашений простими скульптурами, вирізьбленими з того самого пісковику, що легко піддається різцеві й не вимагає при обробці особливих затрат. Гарні меблі, привезені з Ангулема, здавалися тут у селі ще гарнішими, бо в той час у цьому краї ніхто не дозволяв собі анінайменшої розкоші. В саду перед будинком росли вряд гранатові й помаранчеві дерева та рідкісні рослини, посаджені ще колишнім власником, старим генералом, який загинув від руки пана Маррона. Під одним з тих помаранчевих дерев Давід, Єва і Сешар— батько гралися якось з малим Люсьєном, коли судовий пристав із Манля власноручно приніс повістку, якою брати Куенте викликали свого компаньйона на третейський суд, оскільки з огляду на закінчення терміну угоди необхідно було розглянути взаємні претензії. Брати Куенте вимагали відшкодування шести тисяч франків та передачі патенту й Давідової частки прибутків від дальшої розробки винаходу в їхню повну власність на покриття величезних затрат на досліди, які не принесли сподіваного результату.
— Кажуть, ти розоряєш їх! — сказав виноградар синові.— Ну, синку, хоч раз у житті ти потішив старого батька!
Другого дня о дев’ятій ранку Єва й Давід сиділи у приймальні пана Пті-Кло, що вже став на той час оборонцем вдів та опікуном сиріт, а для них лишився єдиним порадником, якому вони довіряли. Чиновник прокуратури прийняв своїх колишніх клієнтів дуже приязпо
і наполіг, щоб подружжя Сешар зробили йому приємність ; залишилися 8 ним поснідати.
— Куенте вимагають від вас шість тисяч франків? — перепитав він з усмішкою.— А скільки ви ще повинні заплатити за Вербері?
— П’ять тисяч франків, добродію, але дві тисячі у мене вже є,— відповіла Єва.
— Прибережіть свої дві тисячі,— сказав Пті-Кло.— Отже, п’ять тисяч... Тисяч десять вам ще знадобиться на те, щоб улаштуватися там як слід... Ну що ж, через дві години Куенте виплатять вам п’ятнадцять тисяч франків...
Єва здивовано подивилась на нього.
— ...у тому разі, якщо ви добровільно відмовитесь від усіх прибутків ва угодою, яку ви розірвете полюбовно. Це вас влаштовує?
— І все буде законно? —■ запитала бва.
— Цілком законно,— відповів товариш прокурора, усміхаючись.— Куенте завдали вам чимало горя, і я хочу покласти край їхнім зазіханням. Бачите, тепер я урядова особа і повинен відкрити вам правду. Знайте ж, Куенте вас обманюють, але ви в їхніх руках. Якби ви зараз прийняли бій, ви могли б і виграти судовий процес, що його вони вам нав’язують. Та хіба ви захочете позиватися з ними? Адже ця тяганина триватиме років десять. Почнуться нескінченні експертизи та третейські суди, і вам не раз доведеться стати жертвою суперечливих рішень... А крім того,— з усмішкою сказав Пті-Кло,— я не бачу адвоката, який міг би вас захистити. Мій наступник — нездара. Думаю, поганий мир усе таки краще, ніж добра сварка...
— Я пристану на будь-яку угоду, що принесе нам спокій,— сказав Давід.
— Полю! — гукнув Пті-Кло свого служника.— Сходино вапроси сюди пана Сего, мого наступника. Поки ми тут снідатимомо, Сего навідається до Куенте,— сказав віп Єві й Давідові,— і через кілька годин ви повернетесь до Марсака розорені, але спокійні. Десять тисяч забезпечать вам ще п’ятсот франків ренти, і ви заживете щасливо на своїй прекрасній садибі.
Через дві години, як і пообіцяв Пті-Кло, метр Сего справді повернувся, принісши складені за всіма правилами закону папери, підписані братами Куенте, і п’ятнадцять тисяч франків банковими білетами.
— Ми багато тобі завдячуємо,— сказав Давід Пті-Кло.
— Але ж я щойно вас розорив! — відповів колишній адвокат здивованим клієнтам.— Авжеж, розорив, і з часом ви це зрозумієте. Та я вас знаю: розоритися для вас краще, ніж ганятися за багатством, яке прийде, можливо, занадто пізно.
— Ми, добродію, люди не користолюбні, і ми вдячні вам за те, що ви дали нам засоби жити щасливо,— сказала Єва.— І ми вам дякуватимемо довіку.
— О боже! Тільки не здумайте ще благословляти мене!..— сказав Пті-Кло.— Ви розтривожили мою совість. Але сьогодні, сподіваюся, я свою провину спокутував. Якщо я с'гав товаришем прокурора, то тільки завдяки вам. І не ви мені, а я повинен дякувати вам довіку... Прощайте,..
З часом Кольб змінив свою думку про татуся Сешара, котрий і собі прихилився до ельзасця, переконавшись, що той, як і він, не вміє ні читати, ні писати і не цурається чарки. Колишній Ведмідь навчив колишнього кірасира доглядати виноградник і виробляти та продавати вино. Він забрав собі в голову, що повинен залишити дітям тямущого чоловіка, бо в останні дні життя його мучив дитячий страх за долю свого маєтку. В повірники він вибрав собі мірошника Куртуа.
— От побачите,— казав він йому,— як мої діти пустять усе за вітром, коли я ляжу в могилу. О господи, я аж тремчу, коли подумаю, що з ними буде.
В березні 1829 року старий Сешар помер, залишивши майже на двісті тисяч франків земель. Приєднані до Вер— бері, вони склали чудовий маєток, яким уже два роки надзвичайно дбайливо управляв Кольб.
Давід та його дружина знайшли в батька близько ста тисяч екю золотом. Поголос, як завжди, дуже перебільшив скарби старого Сешара, і вся Шаранта оцінювала їх у мільйон. Доклавши до спадщини свій невеликий статок, Єва й Давід забезпечили собі близько тридцяти тисяч ренти, бо вони ще якийсь час вичікували, перш ніж прилаштувати свій капітал, і обернули його на державні папери вже після Липневої революції. Тільки тоді жителі департаменту Шаранти й Давід Сешар зрозуміли, яким величезним багатством володів Боніфас Куенте. Власник кількох мільйонів, обраний депутатом, Куенте-великий став згодом і пером Франції і, кажуть, націляється в міністри торгівлі за найближчої зміни уряду. В 1842 році він узяв собі за дружину дочку одного з найвпливовіших державних діячів монархії, пана Ансельма Попіно, депутата від міста Парижа, мера округу.