Викопавши доручення, кюре пішов обідати до двоюрідного онука Постеля, і той розвіяв останні рештки доброї волі старого дядька, виступивши, як і весь Ангулем, па захист Сешара-батька проти Сешара-сина.
— З марнотратниками ще якось можна боротися,— сказав на завершення коротун Постель.— Але тільки зв’яжись із любителями робити досліди —— і ти розоришся до цурки.
Свою цікавість марсакський кюре задовольнив, а саме цікавість живить співчуття до ближнього у французькій провінції. Увечері старий священик розповів поетові про те, що відбувається в родині Сешарів, подавши свою подорож до Ангулема як місію, взяту ним на себе з чисто християнського милосердя.
— Ви втягли вашу сестру й зятя в борги, що становлять чи то десять, чи то дванадцять тисяч франків,— сказав кюре на закінчення.— Це така дрібничка, добродію, якої в Аигулемі їм ніколи ніхто не позичить. У нашій провінції немає багатіїв. Я думав, що йдеться про значно меншу суму, коли ви обмовилися про векселі.
Подякувавши старому священикові за співчуття й допомогу, поет сказав:
— Ви принесли мені слова прощення — а це для мене справжній скарб.
Другого дня ще вдосвіта Люсьєн вирушив з Марсака в Ангулем. До міста він увійшов близько дев’ятої ранку’, спираючись на костур; на ньому був пошарпаний у дорозі коротенький сюртучок і чорні, але витерті аж до білого панталони. Стоптані чоботи незаперечно свідчили про приналежність подорожнього до нещасливого племені пішоходів. Звісно, поет аж ніяк не тішив себе ілюзіями щодо того, яке враження справить на земляків його повернення до рідного міста, таке несхоже на його від’їзд. Люсьєнове серце калатало від докорів сумління, пробуджених у ньому розповіддю старого священика, і в ту мить він вирішив смиренно прийняти цю кару, мужньо витримати цікаві погляди тих, хто йому зустрінеться. Він твердив собі: "Я тримаюся по-геройському!" Всі поети однакові — за будь-яких обставин вони схильні дурити себе. Поки Люсьєн ішов через Умо, в його душі точилася боротьба між почуттям сорому за свою поразку та хвилюванням, яке розбуджували в ньому спогади. Його серце забилося ще частіше, коли він проминав крамничку Постеля, але, на його щастя, там була одна тільки Леоні Маррон з дитиною. Він відчув неабияку радість (так сильно ще озивалося в ньому марнолюбство), побачивши, що батькового прізвища на вивісці вже не було. Одружившись, Постель заново пофарбував крамничку і зробив над дверима короткий, як у Парижі, напис: АПТЕКА. Підіймаючись на ангулемський пагорб від брами Пале, Люсьєн на аовні груди вдихав рідне повітря, він наче скинув із себе тягар нещасть і радісно повторював подумкп: "Я знову побачу їх!" Поет дійшов до майдану Мюр’є, не зустрівши жодної живої душі: то було щастя, про яке віп і не мріяв — він, котрий колись ходив у рідному місті з виглядом переможця! Маріон і Кольб, які стояли на варті біля дверей, кинулися вгору по сходах із криком: "Прийшов!" Люсьєп знову побачив стару майстерню і старе подвір’я. Підіймаю^ лея сходами, віп зустрів сестру й матір, і всі троє обнялися, на мить забувши про свої прикрощі. Майже в кожній родині люди миряться з бідою, і надія допомагав бачити втішні сни на твердому ложі нещастя. Якщо Люсьєн являв собою образ розпачу, він являв і образ поезії горя: сонце далеких доріг позолотило йому шкіру; глибокий смуток, відбитий у рисах обличчя, відкидав тінь па високе чоло поета. Така переміна свідчила про пережиті страждання, і кожен, хто бачив це обличчя, на якому горе залишило свій карб, міг спізнати одне тількп почуття: жалість. Уява, що витала далеко від лопа родпни, ПИІІІ зіткнулася із сумною дійсністю. Єва всміхалась радісно, але то була радість мучениці, яка приймає тортури. Печаль одухотворяє лице молодої вродливої жінки. Серйозність цього колись по-дитячому наївного обличчя, яким пам’ятав його Люсьєн перед від’їздом до Парижа, говорила поетові дуже багато й не могла не справити па нього гнітючого враження. Ось чому за першим поривом почуттів, таким безпосереднім і природним, настала мить ніяковості: кожен боявся озватися. Люсьєн несамохіть шукав поглядом того, хто був відсутній під час цієї зустрічі. Єва перехопила братів погляд і залилася слізьми, а за пою заплакав і Люсьєн. Що ж до пані Шар дон, то вопа була бліда і зовні незворушна. Єва підвелась і вийшла, щоб пе дорікпути братові лихим словом.
— Моя люба,— сказала вона, звертаючись до Маріон,— Люсьєп так любить полуниці, слід би пригостити його!..
— Я так і подумала, що ви захочете почастувати панича Люсьєиа. Будьте спокійні, я потурбувалася про сніданок та й на обід зготую чогось смачненького.
— Люсьєне! — сказала пані Шардон синові.— Тобі багато чого треба спокутувати. Ти поїхав у Париж, щоб стати нашою гордістю, а довів нас до злиднів. Ти майже вибив у Давіда з рук знаряддя, яким він хотів забезпечити добробут своєї пової родини. І ти винен не тільки в цьому...— ніби через силу промовила мати. Запала гнітюча пауза, і мовчанка Люсьєпа свідчила, що він визнав справедливість материнського докору.— Почни трудове життя,— тихо провадила пані Шардон.— Я не дорікаю тобі за те, що ти хотів відновити шляхетний рід, з якого я вийшла. Але щоб така спроба була успішною, потрібне багатство і почуття власної гідності: а ти не маєш ні того, пі того. Ми вірили в тебе — ти розбив нашу віру. Ти порушив спокій працьовитої і скромної родини, чиє життя і так складалось нелегко... Перші гріхи прощаються тільки раз. Не повторюй їх більше. Ми в дуже важких обставинах — будь розважливий, слухайся сестри. Лихо — мудрий учитель, і його нещадні уроки не минули для Єви марно. Вопа збагатилася життєвою мудрістю, вона мати, вона несе на собі весь тягар господарства — з любові до нашого дорогого Давіда. Коротко кажучи, вона, з твоєї вини,— моя єдина втіха.
— Ви могли б поставитись до мене й суворіше,— сказав Люсьєн, обіймаючи матір.— Я приймаю ваше прощення, більш мені не доведеться його благати.
Повернулася Єва; зі смиренної пози брата вона зрозуміла, що пані Шардон поговорила з ним. Добра усмішка з’явилась на її устах, і Люсьєн відповів на неї здушеними риданнями. Особиста присутність має чародійні властивості, вона пом’якшує і найворожіші почуття коханців, і розбрат у родині, хоч які сильні будуть причини взаємного невдоволення. Може, любов прокладає у серці стежки, на які людина завжди прагне повернутись? Чи не пояснюється подібне явище магнетизмом? А може, то тверезий глузд підказує нам, що треба або навіки розлучитись, або простити? І хай то буде голос розуму, якась фізична причина чи порух душі, але кожен, гадаю, мав нагоду переконатися, що погляди, жести, вчинки улюбленого створіння пробуджують колишню ніжність навіть у душі смертельно ображеної, скривдженої або приниженої людини. Хай розум і не схильний забувати, хай особистий інтерес досі страждає, серце, незважаючи ні па що, знову іде в неволю. Отак і бідолашна Єва, вислуховуючи до самого сніданку братові звіряння, не могла приховати ні лагідного виразу очей, коли дивилась на нього, ні тремтіння в голосі, коли озивалась її душа. Зрозумівши стихію паризького літературного життя, вона зрозуміла й те, чому Люсьєн не вистояв у боротьбі. Радість пестити малюка сестри й утішатись його дитячими витівками, щастя знову опинитись на батьківщині, серед своїх близьких, щастя, змішано з гірким смутком на думку, що Давід змушений ховатися, слоЬа пбчалі, які злітали з Люсьєнових уст, його розчулення, коли Маріон подала на стіл полуниці, цей зворушливий зн&ік того, що серед життєвих тривог сестра не забула про віїбдобання Люсьєна, і навіть турботи про .влаштування блудного брата й сина — усе це створювало в родині святковий настрій. То був наче перепочинок на шляху горя. Та Сешар-батько не пропустив нагоди вилити цебро холодної води на почуття жінок: