— Нарешті я зможу бути за нього спокійна,— сказала Єва, обіймаючи подругу.
Покинувши дім Базіни, Єва вдруге зайшла до Постеля, нібито бажаючи прояснити деякі сумніви, що, мовляв, змусили її знову звернутися до такого досвідченого члена комерційного суду, і дозволила провести себе додому, вислухавши по дорозі його нарікання. "Вийшли б за мене заміж, хіба мучилися б ви так?" Ця думка прозирала крізь усі фрази куценького аптекаря. Повернувшись додому, Постель наразився на прикру сімейну сцену, бо жінка приревнувала його до дивовижної краси пані Сешар і була розлючена, що чоловік зустрів гостю так люб’язно; та, зрештою, Леоні втішилася, повіривши запевненням аптекаря, що, як на нього, то маленькі руді жіночки куди кращі, ніж високі брюнетки, котрі, на його думку, як і породисті кобили, годяться тільки на те, щоб красуватись у стайні. Він, безперечно, дав їй докази своєї щирості, бо вже наступного дня пані Постель манірно лащилась до чоловіка.
— Ми можемо бути спокійні,— сказала Єва матері й Маріон, котрі, як висловилася служниця, досі тіпалися зі страху.
— Вони вже поїхали,— повідомила Маріон, коли Єва мимохіть заглянула до спальні.
— Кути ми тепер? — запитав Кольб, проскакавши близько одного льє по великому паризькому шляху.
— В Марсак,— відповів Давід.— Якщо ти вже вивіз мене на цю дорогу, я хочу востаннє випробувати батьківське серце.
— Легше атакуфати патарея, по фаш патько не має серця.
Старий друкар не вірив у свого сина; він судив про нього, як судять люди,— за його успіхами. Насамперед йому й на думку не спадало, що він пограбував Давіда. Не розумів старий і того, що часи змінилися, отож він казав собі: "Я дав йому друкарню, з якою сам чудово справлявся, а він, хоч і вченіший від мене в тисячу разів, а не зміг дати їй ради!" Нездатний зрозуміти сина, він осуджував його і, втішаючися своєю вдаваною вищістю над цією високообдарованою натурою, міркував: "Я для нього ж таки приберігаю шматок хліба". Ніколи ревні поборники моралі не дійдуть до повного розуміння того, який вплив мають почуття на розрахунок. Цей вплив не менш сильний, ніж вплив розрахунку на почуття. Давід розумів батька і, як людина великодушна, прощав його.
Давід і Кольб прискакали в Марсак о восьмій годині, коли Сешар-батько уже кінчав вечеряти, а після вечері він мав звичай зразу лягати спати.
— Ага, з’явився! — сказав старий.— За це я маю дякувати правосуддю,— докинув віп з єхидною посмішкою.
— Ну як мій хасяїн міг пачитися с фами? Фін фитаф у непесах, а фи сафшти тлупафся у финогратник!...—
обурено вигукнув Кольб.— Плати, плати! Ось така (},аша патькіфська люпоф.
— Гаразд, гаразд, Кольбе, відведи-но коня у стайню до пані Куртуа, щоб не турбувати батька, і не забувай, що з батьками не Сперечаються.
Ііольб пішов, буркочучи собі під ніс. Так ото гарчить пес, коли хазяїн нагримає на нього за надмірну запопадливість,— скоряючись і все ж виявляючи незгоду. Давід, пе звіряючи батькові таємницю свого винаходу, пообіцяв дати найочевидніший доказ свого відкриття і запропонував старому стати пайовиком у ділі в розмірі тієї суми, яка була потрібна йому, Давідові,— почасти для того, іцоб негайно відкупйтись від судового переслідування, почасти — для якнайскорішого запровадження ви 11 :і ходу у виробництво.
— Ану, подивімось, як ти зможеш мені довести, що ти майстер виготовляти з нічого першосортний папір, який нічого пе коштує,— мовив старий друкар, втупившись у сина п’яним, але пильним, доскіпливим і жадібним поглядом. Той погляд можна було порівняти з блискавкою, яка сяйнула з грозової хмари. Річ у тім, що ста— риіі Ведмідь, вірний своїм звичаям, ніколи не вкладався спати, пе зарядившись на ніч. Заряджався він із двох пляшок доброго старого вина, яке він, за його висловом, цмулив.
— Це простіше простого,— відповів Давід.— Звичайно, при собі паперу в мене нема, адже я опинився тут мимохідь, утікаючи від Дублона. Але по дорозі до Мар— сака мені раптом спало на думку, що ви ж можете виручити мене на тих умовах, на яких виручив би, скажімо, лихвар. Як бачите, приїхав я сюди з порожніми руками— зі мною лише та одіж, що на мені. Замкніть мене в надійному місці, куди ніхто не зміг би увійти, куди жодне чуже око не могло б зазирнути, і...
— Що, що? — сігозав старий, кинувши на сипа злісний погляд.— Ти не дозволиш мені поглянути, як воно у тебе все вийде?..
— Батьку,— відповів Давід,— ви самі довели мені, що коли йдеться про справи, то нема ні батьків, пі дітей...
— Я дав тобі життя — а ти мені не довіряєш? '
— Ви ж мене й позбавили засобів до життя...
— Кожен дбає сам 8а себе, ти правду кажеш! — погодився старий.— Ну гаразд, замкну тебе в коморі.
— Замкніть мене там разом з Кольбом і дайте казан — я приготую в ньому паперову масу,— сказав Давід, не помітивши, яким поглядом глипнув на нього батько.— Потім принесіть мені стебла артишока, заячого холодку, кропиви жалючої та очерету — його можна нарізати на берегах вашої річечки. Завтра вранці я винесу з комори папір найвищого гатунку...
— Якщо це не вигадки...— скрикнув Ведмідь, пересмикнувшись від гикавки,— я тобі, може, й дам... там побачимо, дам чи ні... е-е... двадцять п’ять тисяч франків, але пам’ятай: я повинеп заробляти стільки ж щороку...
— Випробуйте мене, я згоден! — вигукнув Давід.— Сідлай коня, Кольбе! Поїдь у Манль, купи там у бондаря велике волосяне сито, купи кЛею у бакалійника і чимдуж назад.
— Випий-но...— сказав батько, ставлячи перед сином пляшку вина, хліб і рештки холодного м’яса.— Підживись, а я піду припасу тобі зеленого ганчір’я. Бо воно таки зелене, твоє ганчір’я! Боюся навіть, чи не надто воно зелене.
Через дві години, близько одинадцятої вечора, старий замкнув сина й Кольба в суміжній із льохом комірчині, критій черепицею, де було приладдя, потрібне для перегонки ангулемських вин, що з них, як відомо, виготов— люють усі різновиди виноградної горілки, йменованої коньяком.
— О, та тут ціла гуральпя! Ось і дрова, і казани! — вигукнув Давід.
— Отже, до завтра,— сказав Сешар-батько.— Зараз я замкну вас і спущу з ланцюга своїх двох собак. Я хочу напевне знати, що ніхто вночі не принесе вам сюди паперу. Завтра покажеш мені, що ти тут виготовив. Коли справді папір буде добрий, я увійду з тобою до паю. Але щоб усе було мені гладесенько-рівнесенько...