Усі знали, що Людовік XVIII вельми схильпий до галантного й витонченого листування, розцвіченого мадригалами. В анекдоті цю пристрасть витлумачували як останній вияв закоханості монарха, що стала, по суті, абстрактною: від діла, він, мовляв, перейшов у сферу чистої уяви. І ось недавно знаменита коханка його величності, так нещадно висміяна Беранже під ім’ям Ок— тавії, нібито пережила сильну тривогу. З листуванням було явно (негаразд. Що більше вправлялась Октавія у дотепності, то холодніший і байдужіший ставав її коханець. Кінець кінцем Октавія розкрила причину пеласки: її владі над монархом загрожувала новизна й пікантність нового листування, яке виникло між пайяснішим автором і дружиною міністра юстиції. Але ж та чарівна жінка, як було достеменно відомо, не вміла скласти навіть найпростішої цидулки, отож вочевидь вона виступала тільки в ролі переписувача для якогось шанолюбного зухвальця. Хто ж міг ховатися за тими спідницями? Провівши невеличке розслідування, Октавія відкрила, що король листується із своїм міністром. Вона тут-таки обміркувала план дій. Якось Октавія звертається до одного вірного друга і просить його затримати міністра в палаті, влаштувавши там бурхливу дискусію, а сама домагається в Людовіка XVIII побачення і розповідає, як зухвало його ошукують. Гоноровитого монарха опановує напад бурбонсько-королівського гніву, він не вірить своїй коханці й звинувачує її в умисній брехні. Тоді Октавія пропопує негайний доказ: хай його величність зараз же папише міпістровій дружині кілька слів, що вимагатимуть негайної відповіді. Бідолашна жінка, захоплена зненацька, посилає по свого чоловіка в палату; але Октавія розрахувала все точно, він у цей час саме виступав із трибуни. Загнана в безвихідь, дама трудиться в поті чола, вимучуючи кожне слово, і відповідає з тією дотепністю, яка властива її вбогій уяві. "Решту відповіді ваш міністр перекаже вам усно!" — вигукнула Октавія, потішаючись із розчарованого монарха.
Стаття, хай яка брехлива вона була, діймала до живого міністра юстиції, його дружину і самого короля Франції. Ходили чутки, ніби цей анекдот вигадав де Люпо, проте Фіно зберіг його таємницю. Дотепна й гостра, стаття в газеті Лусто потішила лібералів і партію брата короля. Пишучи її, Люсьєн щиро веселився, вбачаючи в усій історії лише прекумедну "крячку". Другого дпя поет пішов на зустріч із де Люпо й бароном дю Шатле. Барон їхав подякувати міністрові. Панові Шатле надали звання державного радника для особливих доручень, він дістав графський титул і посаду префекта Шарантп, що її мав обійняти зразу після того, як попередник дослужить кілька місяців до терміну, необхідного для призначення пенсії в найвищому розмірі. Граф дю Шатле — частка "дю" була внесена до указу — посадовив Люсьєпа у свою карету й поставився до нього як до рівні. Якби не Люсьєнові статті, він навряд чи так швидко піднявся б угору; цькування лібералів правило йому піби за п’єдестал. Де Люпо був у міністерстві, в кабінеті старшого секретаря міністра. Побачивши Люсьєна, чиновник підхопився, неначе від подиву, й перезирнувся з де Лю— по.
— Як посміли ви з’явитися сюди, добродію? — грізно сказав старший секретар приголомшеному Люсьєнові. — Його ясновельможність знищив указ, ось гляньте І — І чиновник тицьнув пальцем у якийсь розірваний па чотири клапті аркуш паперу. — Міністр захотів знати, хто автор учорашнього жахливого пасквіля — і осьде оригінал! — провадив старший секретар, подаючи Люсьєнові рукопис його статті. — Ви називаєте себе роялістом, добродію, і ви співпрацюєте в цьому мерзенному листку, через який сивіє волосся у міністрів, який дошкуляв також діячам центру і затягує нас у безодню. Ви снідаєте з працівниками "Корсара", "Міруар", "Конститюсьйо— нель" і "Кур’єра"; ви обідаєте в компанії людей "Котідь— єн" та "Ревей", а вечеряєте з Мартенвілем, з отим найлютішим ворогом уряду, з людиною, яка штовхає короля до абсолютизму, що неминуче призвело б до революції — і так само скоро, як тоді, коли б він довірився крайнім лівим. Ви досить дотепний журналіст, але політичним діячем ви ніколи не станете. Міністр доповів королю, що автор статті — ви, і його величність, розгнівавшись, висварив герцога де Иаваррепа, свого камергера. Ви нажили собі ворогів — і могутніх! — у особі людей, які щиро протегували вам. Учинок, цілком ви— правданпй для ворога, стає страхітливим, коли походить від друга.
— Невже ви зовсім дитина, юначе! — сказав де Лю— по. — Подумайте, в яке становище ви мене поставили! Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Мон— корне, які за вас поручилися, будуть обурені вкрай. Герцог, звичайно, зігнав гнів на маркізі, а маркіза вичитала своїй кузині. Не з’являйтеся туди! Перечекайте.
— Ось іде його ясновельможність! Прошу вас вийти! — сказав секретар.
Люсьєн сам незчувсь, як опинився па площі Вапдом — приголомшений, наче його вдарили палицею по голові. Йдучи додому Бульварами, він марно силкувався збагнути, в чому ж він завинив. Поет відчув себе іграшкою в руках людей заздрісних, жадібних і лукавих. Ким він був у цьому світі шанолюбів, що одип поперед одного лізли нагору? Хлопчиськом, який погнався за суєтними втіхами й радощами, пожертвувавши заради пих усім; поетом, нездатним мислити глибоко, що пурхав від вогника до вогника, наче метелик, без якоїсь певної мети; рабом обставин, чиї добрі наміри неминуче призводили до поганих учинків. Люсьєна мучила совість — вона була його невблаганним суддею. Крім того, він не мав грошей і почував себе виснаженим від праці й горя. Його статті друкували в другу чергу — після статей Мерлена й Натана. Поет ішов навмання, заглиблений у свої роздуми; у вітринах кількох читалень, які починали видавати не лише газети, а й книжки, він побачив оголошення, де під безглуздим, незнайомим йому заголовком красувалося його прізвище: Люсьєн Шардон де Рюбампре. Його книжка вийшла друком, але він нічого про це не знав, газети про неї мовчали. Люсьєн стояв, опустивши руки, нерухомий, не помічаючи гурту молодих чепурунів, серед яких були Растіньяк, де Марсе та ще кілька його знайомих. Не помітив він і Мішеля Кретьена та Леона Жіро, які підходили до нього.