Пан дю Шатле з’явився на свіг просто Сікстом Шатле, але 1806 року йому вхопилася голови бундючна думка титулуватися; це був один із тих приємних молодиків, котрі за Наполеона викрутилися від усіх рекрутських наборів, тримаючись поблизу імператорського сонця. Він почав кар’єру з посади особистого секретаря однієї з приицес імператорської родини. У пана дю Шатле були всі прикмети, потрібні при його Босаді. Стрункий, гарний, він добре танцював, непогано грав на більярді, був удатний на всілякі витівки; пересічний актор-аматор, виконавець романсів, шанувальник дотепного слова, одчайдух, медоуст, заздрісник, дю Шатле знав усе й не знав нічого. Невіглас у музиці, він завжди міг сяк-так проакомпану— вати на фортепіано якій-небудь рамі, котра "з люб’язності" погоджувалася проспівати романс, розучуваний у поті
чола цілісінький місяць. Нездатний відчувати поезію, він просив десять хвилин подумати і зухвало складав експромт, плаский, як ляпас, куплет, де думку заміняла рима. Пан дю ПІатле був наділений іще одним хистом: він вишивав по канві і, бувалр, домережував квіточки, що їх починала принцеса; з надзвичайною грацією тримав він моточки шовку, які принцеса звивала на клубок, і теревенив усіляку нісенітницю, прикриваючи непристойності більш чи менш прозорим серпанком. Анітрохи ЗЇЄ тямлячись па малярстві, він міг скопіювати пейзажпк, накидати профіль, начеркати олівцем і розфарбувати костюми. Одне слово, в пього були всі дрібні таланти, що правили за місток до успіху в ту пору, коли жінки мали Гільший вплив, аніж заведено думати. Він удавав із себе знавця дипломатії, науки тих, хто невіглас у будь-якій науці, хто вміє видавати свою порожнечу за глибокодумність; науки, зрештою, дуже вигідної, бо виражається вона зовні тільки в обійманні високих посад; вимагаючи рід людей тримати язика на припоні, вона дає змогу .не— еігласові значливо мовчати, відбуваючись таємничим похитуванням голови; і, як відомо, найсильніший у цій науці той, хто плаває, тримаючи голову над потоком подій і вдаючи, ніби він ними керує, хоч насправді уся суть у його особливій легковажності. Тут, як і в мистецтві, на одну талановиту людину припадає тисяча людей пересічних. Незважаючи на те, що він не тільки вірно служив її імператорській високості, а й виконував при ній особливі обов’язки, його висока заступниця, попри всю свою силу, не прилаштувала його в державну раду і не тому, що з нього не вийшов би чудовий, не гірший за інших доповідач прохань, а просто принцеса вважала, що він більше надається для слугування її власній особі. Проте пана дю Шатле вшанували баронським титулом, відрядили його надзвпчайпим послом до Касселя, і він справив там неабияке враження. Коротше кажучи, Наполеон скористався ним в один із критичних моментів як дипломатичним кур’єром. Напередодні падіння Імперії йому було обіцяно пост посла в Вестфалії при королі Жеромі. Коли пішло прахом це сімейпе, як він казав, посольство, барон впав у розпач і вирушив у подорож до Єгипту разом із генералом Арманом де Мопріво. Розлучений зі своїм супутником за досить загадкових обставин, віп дла роки блукав із пустелі в пустелю, від племені до племепі, будучи бранцем арабів, що перепродували його одні одним, не вміючи дістати ніякісінької користі з його талантів. Нарешті він добрався до володінь імама Маскотського, тим часом як Монріво прямував до Танжера; але баронові поталанило застати в Маскоті англійське судно, що саме підіймало якоря, і він повернувся до Парижа па рік раніше за свого супутника. Недавні поневіряння, деякі колишні зв’язки і послуги, зроблені людям, що на той час користувалися ласкою, схилили до нього першого міністра, і той примістив його до барона де Варанта, при якому він і перебував, аж поки в Ангу— лемі звільнилася посада. Роль, що її свого часу викопував барон дю ІДйтле при її імператорській високості, його слава жіночого улюбленця, надзвичайні пригоди та страждання, яких він зазнав у Єгипті, — усе це страх як зацікавило ангулемських дам. Вивчивши звичаї верхнього міста, барон Сікст дю Шатле повівся відповідно: він прикинувся хворим, удавав із себе людину розчаровану н пересичену. Віп раз у раз хапався за голову, мовби давні рани не давали йому спокою — маленькі хитрощі, щоб підтримати цікавість до себе і постійно нагадувати про свої колишні поневіряння. Його приймали вищі представники влади: генерал, префект, головний податковий управитель та єпископ, але всюди він тримався поштиво, холодно, трохи зневажливо, як людина, котра певна, що їй тут не місце, і чекає на ласку згори. Він залишав здогадуватися про свої світські таланти, які тільки набували більшої ваги, зостаючись невідомими; ось так він став усюди жаданим гостем, постійно підтримуючи інтерес до себе; воднораз він переконався в нікчемності тутешніх чоловіків і, уважно придивившись до жінок під час недільних відправ у соборі, впевнився, що пані де Баржетон — це особа, гідна його уваги. Дю Шатле вирішив, що музика відчинить йому двері цього дому, неприступного для чужака. Потай роздобувши месу Мі— руара, він вивчив її на фортепіано; тоді якось у неділю, коли все вище ангулемське товариство посходилося на відправу, дю Шатле зачарував невігласів своєю грою на органі і збудив ще більшу цікавість до своєї особи, нескромно розтрубивши через церковних послугувачів ім’я органіста. Виходячи з собору, пані де Баржетон похвалила його гру й висловила жаль, що не мала нагоди зайнятися з ним музикою. Після цієї жаданої зустрічі перед ним відчинилися двері її особняка, чого не домігся б він проханням. Спритний барон явився до ангулемської королеви й почав відверто за нею упадати. Підтоптапий красень, адже йому було сорок п’ять років, помітив у цій жінці молодість, яку можна відживити, скарби, з яких можна мати зиск, багату вдову в майбутньому, на якій, дивись, можна буде й женитися і в такий спосіб породичатись із родиною Негрпелісів, що дало б йому змогу зблизитися в Парижі з маркізою д’Еспар, а вже при її заступництві знову вийти на політичну арену. Незважаючи на те, що буйна омела псувала це прегарне дерево, дю Шатле вирішив заходитися біля нього, підрізати, плекати його й домогтися від нього чудових плодів. Аристократичний Ангулем зчинив галас, не бажаючи впускати гяура до храму, бо вітальня пані де Баржетон була фортецею найдобірнішого товариства. Завсідником там був лише єпископ, префекта приймали двічі-тричі на рік, а головний податковий управитель узагалі не мав туди доступу; пані де Баржетон бувала в його домі 'на вечорах, концертах, але ніколи там не обідала. Нехтувати головного податкового управителя й щиро вітати простого начальника податкового управління було справжнім переворотом у місцевій ієрархії, незбагненним для зневажених сановників.