Через тиждень Люсьєн з’явився в салоні графині де Монкорне і спізнав жорстоке хвилювання, зустрівшись там із жінкою, яку він колись палко кохав і чиє серце змучив своїми кпинами. Луїза теж зовсім перемінилась. Її аристократичне походження давало їй право бути світською дамою — і вона стала нею, тільки-но виїхала з провінції. Вишуканість її жалобного вбрання свідчила про щасливе вдівство. Люсьєн відчув, що він якоюсь мірою причетний до її кокетування, і не помилився; але, немов той людожер, що скуштував свіжини, він цілий вечір вагався між закоханою, вродливою і палкою Коралі та стриманою, гордою і жорстокою Луїзою. Він не зважився зробити рішучий вибір, пожертвувати актрисою заради світської дами. Пані де Баржетон, що знову загорілася коханням до Люсьєна, побачивши, який він гарний і розумний, протягом усього вечора чекала від нього цієї жертви. Та марними виявилися її скрадливі слова, її знадні погляди, і вона покинула вітальню, охоплена непогамовною жагою помсти.
Луїза сама заговорила до Люсьєна.
— Так, так, любий Люсьєне, — сказала вона ласкаво, з гідністю і з чисто паризькою грацією. — Ви мали стати моєю гордістю, а ви обрали мене на свою нерпгу жертву. Я простила вас, мій друже, подумавши, що ваша помста — відлуння любові.
Цими словами і своїм царственим виглядом пані де Баржетон повернула собі всю владу. Люсьєн, який досі вважав, що віп тисячу разів має слушність, несподівано для себе засумнівався в цьому. Жодного слова не було сказано ні про розпачливого прощального листа, яким віп порвав із нею, ні про причину розриву. Жінки з вищого світу мають дивовижний хист — жартуючи, применшувати свою провину. Вони можуть і вміють усе загладити усмішкою, несподіваним запитанням, удаваним подивом. Вони нічого не пам’ятають, вони все пояснюють, вони дивуються, перепитують, витлумачують, обурюються, сперечаються і кінець кінцем змивають свої гріхи, наче плями з одягу: ви знали їх чорними, та за мить уже бачите білими й непорочними. А ви? Ви повинні богу дякувати, якщо самі ж таки не визнали себе винним у тому або тому непрощенному злочині. Па мить Люсьєн і Луїза подивились одне на одного колишніми очима, заговорили мовою дружби; проте Люсь— сн, сп’янілий від потішеної гордині, сп’янілий від кохання Коралі, котра, слід визнати, влаштувала йому безтурботне життя, отож Люсьєн не знайшов належної відповіді на Луїзині слова, вимовлені з томливим зітханням: "Ви щасливий?" Меланхолійне "ні!" забезпечило б її ому остаточний успіх. Та Люсьєн визнав за дотепне заговорити про Коралі, про те, як його кохають заради нього самого, тобто він повторив усі дурниці, що їх белькочуть ті, чий розум затьмарений пристрастю. Пані де Баржетон кусала собі губи. Все було скінчено. Тим часом до Луїзи підійшла маркіза д’Еспар — разом з графинею де Монкорне. Здавалося, ці три жінки з радістю прийняли поета у своє вузьке коло. Вони його приголубили, зачарували, вопи спокушали його з незрівнянним мистецтвом, і Люсьєн відчув себе героєм вечора.
Отже, Люсьєнові успіхи у вищому світі були не менші, ніж успіхи, яких він уже домігся в світі журналістики. Коли маркіза д’Еспар і пані де Баржетон відрекомендували Люсьєна прекрасній мадмуазель де Туш, так добре відомій під ім’ям Каміля Мопена, ця письменниця запросила його до себе на обід — вона приймала по середах — і, здавалося, була схвильована красою поета, яку чутки нітрохи не перебільшували. Люсьєн намагався довести, що його розум переважає його вроду. Панна де Туш дивувалась і захоплювалася з тією веселою простодушністю та милим запалом поверхової приязні, які вводять у оману всіх, хто не досить обізнаний зі звичаями паризького життя, де так сильно розвинуте прагнення до нового, до безперервних розваг.
— Якби я сподобався їй, як вона сподобалася мені, — сказав Люсьєн Растіньякові й де Марсе, — ми створили б удвох роман...
— Ви обоє надто добре пишете романи, тож навряд чи захочете заводити їх у жптті, — відповів Растінь— як. — Хіба двоє письменників здатпі закохатися одне в одпого? Щоб потім змагатися, хто кого дотепніше висміє?
— Ви мрієте з добрим розрахунком, — сміючись, сказав Люсьбнові де Марсе. — Правда, цій гарній дівчині вже стукнуло тридцять, але в неї близько вісімдесяти тисяч ліврів ренти. Вона чарівно примхлива, і краса такого типу зберігається довго. Коралі, мій друже, — це дурненьке дівча, придатне лиш на те, щоб створити вам становище, бо не годиться юному красеню обходитися без коханки. Але якщо ви не здобудете бодай однієї славної перемоги у світському товаристві, актриса з часом стане вам на заваді. Сміливо вперед, любий друже, і спробуйте заступити Конті, який сьогодні співатиме дует із Камілем Мопеном. Зрештою, за всіх часів поезії віддавали перевагу над музикою.
Коли Люсьєн почув дует у виконанні панни де Туш і Конті, його надії розвіялись.
— Конті співає чудово, — сказав він де Люпо.
Люсьєн повернувся до пані де Баржетон, і та повела
його до вітальпі, де була маркіза д’Еспар.
— Чи не візьмете ви його під свою опіку? — запитала Луїза у своєї кузини.
— Але хай-но спершу пан Шардон, — мовила маркіза із зухвалою й водночас ласкавою гримаскою, — облишить діяльність, яка може поставити його опікуна в незручне становище. Якщо він хоче домогтися королівського указу, що дозволив би йому розлучитися з жалюгідним прізвищем батька й узяти прізвище матері, він повинен негайно стати нашим.
-— Не мине й двох місяців, як я це зроблю, — пообіцяв Люсьєн.
— Гаразд,— сказала маркіза,— я поговорю зі своїм батьком і дядечком, вони служать при дворі й, думаю, замовлять за вас слово перед канцлером.
Посол і обидві жінки зразу вгадали, де вразливе місце Люсьєна. Одурманений аристократичною розкішшю, поет зазнавав невимовного приниження, чуючи, як його називають Шардоном, у той час, коли в салопах він зустрічав тільки чоловіків із гучними титулами й іменами. Ця прикрість повторювалася щоразу, коли Люсьєн бував у світському товаристві. А ще тяжче ставало в нього на душі, коли він повертався до турбот свого ремесла після відвідин вищого світу, куди він виїздив, як годилося, в кареті й зі слугами — правда, все це належало Коралі. Люсьєн навчився їздити верхи і тепер міг гарцювати біля карети маркізи д’Еспар, панни де Туш або графині де Монкорне — привілей, якому він так эаздрив у перші дні свого життя в Парижі. Фіно охоче влаштував своєму незамінному працівникові вільний вхід у Оперу, де Люсьєн прогайнував не один вечір; відтоді він прилучився до обраного кола тогочасних молодих денді. Поет дав на честь Растіньяка і своїх світських друзів розкішний сніданок, але припустився помилки, влаштувавши його в помешканні Коралі; він був надто юний, надто поет і надто довірливий, щоб розуміти певні відтінки поводження; а хіба могла навчити його всіх тонкощів життя актриса, дівчина чарівна, але без ніякого виховання? Провінціал цілком простодушно дав зрозуміти молодикам, настроєним до нього недоброзичливо, що з актрисою його поєднують спільні інтереси, а таким взаєминам потай заздрить кожен юнак і видимо кожен осуджує. Того ж таки вечора Растіпьяк нещадно глузував із Люсьєна; і хоч сам він тримався у вищому світі теж за допомогою коханки, але так уміло додержував правил пристойності, що будь-яке лихослів’я на свою адресу мав усі підстави вважати за наклеп— ництво. Люсьєн швидко навчився грати у віст. Карти стали його пристрастю. Коралі, готова на все, аби запобігти появі суперниці, не тільки не картала Люсьєна, а навіть заохочувала його марнотратство в тому засліпленні глибокого почуття, коли існує лише те, що відбувається тепер і коли заради скоромипущої насолоди жертвують усім, навіть майбутнім. Вчинки по-справжньо— му закоханої людини дуже схожі на дитячі витівки: та сама нерозважливість, необачність, безпосередність, ті самі сльози і сміх.