Втікати?

Сторінка 2 з 3

Лепкий Богдан

— Та чого ви стоїте, — каже Чепіль, — та слухаєте дурного. Возьміть його набік та й їдьте!

Потащнли Олексія геть на окіп, і вози рушили в дорогу. Але ще вони і гонів не в'їхали, як він уже знов стояв там, де перше, і чекав на нових утікачів, щоби їм ту саму проповідь говорити.

— Щоби хоч лихий якого жандарма не надніс, — каже Семен, — а то повисне невинний чоловік.

— Може, й невинний, та дурний, коли дав собі голову білим царем закрутити та ще других з толку зводить!

— Кождому вільно свою гадку мати, конституція.

— Де твоя конституція, сину?

Як виїхали на першу гору, Чепіль не витримав, озирнувся. Побачив село в долині, ціле в садах і городах. Сади аж угиналися від овочів. Соняшники серед городовини, як лелітки на вишивці, вилискувалися до сонця. Копи стояли густо, а стерня була, як щітка. Пахло зерном і землею.

І побачив Чепіль свою власну хату, найкращу в цілім селі. 1 побачив грушку, під котрою з покійною жінкою в суботу, по роботі, на відпочинок сідав. І побачив криницю, котру сам викопав і з котрої вода смакувала йому краще найсмачнішого меду. Над криницею журавель витягав свою шию гень понад стріхи високо-високо, ніби хотів побачити, куди то його господар поїхав...

-Гов!

— А ви татуню, куди?

— Я щось забув. Коло Червоної корчми станете на попас. Може, я вас навпрошки догоню.

Знали, що батькове слово тверде. Сказав — так і буде. А до того гадали, чи не забув гроші. Ніхто не знав, де він їх ховає.

Пішов...

Коло Червоної корчми возів, як на ярмарку. Шинкар пиво й горівку розносить і бере більше, як звичайно. Золото окремо ховає, здачі не дає, — дрібних не стало.

— Що воно буде, як ви гадаєте, Семене? — питають Чепілевого зятя.

—— Якби я знав, то, може, дома сидів би. Якби був такий, що знає, як тая війна скінчиться, то йому більше нічого і не треба.

Якийсь незначний чоловічок вже, може, сотний раз нині толкує: "Москаль до нас на кутю прийде, а ми до нього на паску2. А на Зелені свята зійдуться цісарі на границі і зроблять мир. Як було перше, так і дальше буде, тільки хрещеного народу багато убуде. Ой, багато!.."

Жінки зітхають і втирають сльози. Розказують собі, як їх хата ніби руками тримала, як хрести кивали на них, щоб не їхали, як ревіла худібка і кільки котра полотна лишила, ще й недобіленого.

— Не слинь! — гукає котрийсь на свою. — Ще дощу накличеш, а нам ще лиш того бракує.

Ті, що попасли й погодували коней, їхали дальше, а нові надтягали.

Семен чекав на тестя.

Постелив жінці на возі, накрив її, а сам видивлює очі на шлях. Нема.

Ніч ясна, але зимнава. Перші листки облітають з дерев. Ліс ніби щось шепче.

Якась тривога обхопила Семена. Чи не сталося що з тестем? Він чоловік мудрий, але завзятий. Нікому не уступить. А нині, поли втинай і втікай! Нині треба, як той лис, хвостом крутити, — і поклонитися, і дурним прикинутися, і не один гріх на свою совість взяти. А Чепіля і війна не переробить.

"Не лишу його в такій лихій пригоді", — рішив Семен і збудив жінку.

— Вважай на віз і на одного коня. Другим поїцу в село. Пошукаю батька.

— Не барися і приходіть оба!

— Будь спокійна. Я чортові в зуби не полізу. Ворог ще десь далеко. Ні луни не видно, ні стрілів не чути. Бувай здорова!

Поїхав.

Перед селом погадав собі, що коня треба лишити в стебнику, бо пішки якось пересунешся, а кінський тупіт серед тихої ночі далеко й широко лунає.

Так і зробив.

Стебник стояв у ярі, над потоком. До нього навіть дороги не було, тільки стежка бігла між полями.

Казали люди, що на тій стежці чорний баран пасеться, хованець Чепіля, його багацгв пильнує. Ніхто туди не ходив по ночах, бо кому стежку цей баран перейде, тому добра не буде. Семен сміявся з того і не раз навідувався до стебника, чи все в порядку.

Взяв коня за вуздечку, веде.

Прийшов, хоче відчинити двері, не подаються.

Підважив плечем, ще раз і ще раз, — не йде.

— А який там чорт не дає мені і тут спокою? — почув низький жіночий голос.

Пізнав голос Ксеньки.

— Відчиніть! Це я. Відсунула підпору: —Т-с!

— А Ви тут що? Приложила палець до рота: —Т-с!

— Та кажіть-бо! —Т-с!

— Здуріла жінка. Кажіть, що в селі, чи не бачили старого?

— Бачила і більше не побачу!

— Не морочте мене, роказуйте! Впилася баба чи що...

— Авжеж що пила і зілля піддала. Та в мене зілля проти зілля було, а в них ні. От що! Попилися. Один і каже: "Ходи зі мною, молодице". А я йому: "Хоч ти мені і тридцять тисяч міліонів давай, так не піду" — "А то ніби чому?" — "А тому, що ти поганий, в тебе ніс напоперек, а очі наповздовж? — "А тож як?" — "Подивися в калабаню, то й побачиш як..." А він тоді до мене: "Відьма!" А я до нього: "Відьмак! Ось тобі як!.."

Взяв Семен Ксеньку за плечі, аж кості захрупотіли.

— Не дурій, а кажи, що сталося з моїм тестем! Вилупила на нього очі, ніби її хто з твердого сну збудив.

— Скажу, синоньку, скажу, але перше треба двері підперти. А якби хто двері виважив, то під дев'ятим вуликом потайник є, аж до каміноломів веде. Ти не знав, а Ксенька знає, Ксенька все знає, бо Ксенька чарівниця.

Підперла двері і потягнула його до повітки, де була постіль і невеличка піч. Шепотом стала говорити.

— Як ви поїхали, гадаю собі: треба йти до Чепелів, і так свого кута не маю. Допильную їм хати, обійду худібку, подякують, як вернуть. Розпалила я в печі, зварила якусь вечерю, припрятала, така я широка господиня, що ну! Аж і Чепіль прийшов.

— А ти ж тут як?

— Так, як бачите. Розповіла я йому, а він і каже:

— Ну то й гаразд. Оставайся!

Повечеряв і пішов до світлиці. Мені казав сидіти в челядній.

Куняю я на лаві, а все мені здається, що щось воно буде, що ворог прийде. Розумієте. Аж чую, ніби старий до когось балака. Наслухую. Ніби молиться. "Дав ти мені, Господи, чесно вік звікувати, дай і без сорому вмерти..." Нараз:

— Ксенько! Ти спиш?

— Ні, — кажу, і йду до нього.

Сидить на лаві, рушниця коло нього, знаєте, тая, що нею диків на своїй бульбі стріляв. Дивиться так якось грізно, незвичайно.

Стала я біля дверей.

— Слухай! — каже.

— Слухаю.

— Якби зі мною щось сталося, то підеш до стебника. Там під третім вуликом, від дверей наліво, вириєш ямку, так, може, на півліктя. Візьмеш, що там буде, сховаєш за пазуху і побіжиш до Червоної корчми. Застанеш їх, віддаш, а не застанеш, то питай людей, куди поїхали, і Доганяй. Десята часть тобі, за труд і вірність, а решта їм. Та ще скажеш, що благословеніє моє їм на допомогу посилаю. Зрозуміла?