Втеча звірів або новий бестіарій

Сторінка 2 з 24

Пагутяк Галина

… Ось білий кінь поклав голову на плече дівчині в довгій сукні, але чомусь у того коня ріг на лобі.

Він коневі, правда, пасує.

… А далі птах, схожий на обскубану курку, роззявив дзьоба; біля його ніг лежить голий чоловік — напевно, вбитий. І кругом полум’я.

… Далі ще страшніше: слон топче людей і вже заніс ногу над маленькою дитинкою.

… Пси напали на ведмедя: власне, не пси, а безліч маленьких песиків.

… Олень зі стрілою в боці їсть траву.

… Лев несе в зубах дитину, а за ним біжить, простягаючи руки, жінка.

Ось які вони, звірі… Доні стало аж трохи лячно. Добре, що мама в хаті. Та однак хотілось би прочитати цю книгу.

Тато не вміє, мама теж. Колись Доня вважала, що у всіх людей є одна мова, а отже, можна прочитати будь-яку книжку. Той дідусь, що жив тут раніше, певно умів читати по-ненашому. Тепер доведеться когось шукати, хто ще не вмер і знає мову, якою вона написана.

А ще був такий малюнок: хлопець у довгій сорочці грає на сопілці. Кругом стоять звірі: олені, овечки, леви. Цікаво, якби Доня мала таку сопілку, чи зібрались би звірі її послухати?

Дощ перестав. Мама прокинулась:

— Тобі ж темно читати!

— Я не читаю, — відрізала Доня. — Цю книжку ніхто не вчитає.

І спересердя відклала книжку, хоч там ще було багато малюнків.

— То взуй чобітки і виглянь, чи не йде тато.

— Як ти гадаєш, мамо, він добрий?

— Хто, тато?

— Ні, отой хлопчик з дзеркалом, Каспар…

— То ти вже знаєш, як його звати?

— Я? — здивувалася Доня. — То мені так здається, ніби хтось на вухо шепнув: "Каспар".

— Дивина… Знаєш, у нього й справді добре лице, тільки трохи сумне. Але це лише підставка для дзеркала. Хоча, може бути, колись жив такий хлопчик.

— Він і зараз живе!

— Але це дуже давня річ і має щонайменше сто років!

— Ні, мамо, він собі живе і живе. Може, зараз сидить за хатою і труситься, бо змок під дощем. Давай його покличемо?

— Не вигадуй! Треба реально дивитися на світ.

— Як-як?

— Реально! Тобто знати, що статуетки не оживають.

— Але в казках оживають!

Доня рішуче підійшла до порога, взула гумові чобітки.

— Якщо його там нема, не будеш плакати? — поцікавилась мама.

— Я не маленька!

Доня вийшла з хати й побачила, що сонце ясно світить, а хмари поволі мандрують собі геть. І дихати стало легко. Каспар, мокрий як хлющ, стояв за хатою і обсушувався на сонці.

— Ходи до хати, бо застудишся!

Каспар похитав головою:

— Дякую, але я обсохну й так.

— Ти боїшся?

— Ні. Не хочу злякати твою маму.

— Чому злякати? Моя мама смілива.

— Якщо я прийду до тебе в хату, увесь світ тоді втратить лад. Люди тисячі років намагалися зробити його простішим. їм так легше. Ти теж злякалася б, якби була доросла.

— Мама подумає, що ти їй снишся.

— Не турбуйся за мене: я вмію давати собі раду, та й між чотирьох стін почуваюся кепсько. Колись я розповім тобі історію свого життя, тоді ти мене зрозумієш. А зараз не заважай, будь ласка.

— А що ти робиш?

— Пильную Єдинорога.

— А-а…

— Доню! — загукала мама.

— Тікай швидше звідси! — просичав Каспар.

І Доня втекла, забувши закрити рота.

5

— Слухай мене уважно, — наказав Каспар. — Пообіцяй, що не будеш задавати запитань, аж доки я закінчу розповідь.

— Добре, але я можу забути, що хотіла спитати.

— Це не страшно. То слухай! Спитай нині кого-небудь, навіть освічену людину, що вона знає про Каспара Гаузера, — людина лише здвигне плечима. А був час, коли моє ім’я гриміло по всій Європі й багато поетів присвятило мені вірші. Моя історія дуже сумна, але я не хочу приховувати її від тебе. У мене дитячий вигляд, але насправді я дуже старий. Таке трапляється з тими, хто мав нещасливе дитинство. Я не знаю своїх батьків, кажуть, то були дуже знатні особи, інакше, чого б мене ховали в підземеллі? Я нічого не пам’ятаю, бо опинився там ще немовлям. Мене хтось годував, купав, доки я не міг цього робити сам. Я певний, що то був чоловік, бо інакше я відчув би хоч натяк на материнську ласку. Жінка не втримається і приголубить дитину. Найперше моє враження — світло. Вогник свічки — це єдине світло, яке я бачив упродовж багатьох років. Коли той чоловік, лице якого було в масці, приходив, з’являлося світло, а коли він ішов, я залишався у темряві.

Не думай, що я плакав чи боявся. Я знав, що нічого не зміню. Єдиною моєю забавкою була дерев’яна ложка: я заривав її в солому, а потім шукав. Ніщо мене не хвилювало, бо я не знав іншого життя. Стіни підземелля не пропускали ні світла, ні звуку, ні часу. Людської мови я не чув і не вмів розмовляти. Але я співав — сидів і розгойдувався, співаючи як пташка. Були в мене якісь сни, але жодного я не пам’ятаю, бо прокидався раптово, наче від удару, дуже переляканий. Я, мабуть, забагато розповідаю про свої відчуття…

Я вже був величеньким хлопцем, коли мене випустили звідти і я вперше побачив людей без масок. Кілька років мене показували наче якусь дивовижу. Дивно, як я не осліп від сонця і не збожеволів, побачивши світ без стін. Мною опікувалися лікарі, вчителі. Деяких я навіть полюбив. Вони навчили мене одягатися, розмовляти, писати й читати. Але найголовнішого мене не навчили: бути людиною, тобто таким, як усі. Я сам трохи винен, бо не прагнув поріднитися з людьми. З мене не можна було зліпити нікого, окрім хлопця, що був у підземеллі. Запізно.

А потім мене убили. Хтозна-чому. Я ж однак не пам’ятав, звідки взявся і хто мої батьки. Ставши вільним, я обрав собі життя без людей: серед звірів і птахів. Намагаюся захищати й пізнавати тих, кого люблю. Усе інше не має значення. А тепер можеш запитувати!

— Я не хочу, — глухо відказала Доня і сльози закапали їй з очей.

— Якби ти знала! — вигукнув Каспар, притискаючи руки до серця. — Який я щасливий, що стрівся з тобою! Ти перша людина, яка мені поспівчувала! Може, я більше не бачитиму снів про оте кляте підземелля.

— Хочеш, будемо разом пильнувати Єдинорога?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Доня будує для Каспара дім, але не досить міцний. — У дзеркалі з'являється Єдиноріг, і з цього починаються справжні пригоди. — Каспар вміє робити те, чого не вміє робити ніхто. — Сумна розповідь Крота. — Каспарова общянка

1

Доня пішла до лісу, знайшла три сухі гілляки і притягнула їх за хату. Де могла — пообламувала сучки, а решту залишила так — може, на щось згодяться.