Втеча звірів або новий бестіарій

Сторінка 12 з 24

Пагутяк Галина

4

Пішла вона дорогою до мосту. Ніхто їй не стрінувся та й вона не озиралась назад. На мості вітер зашелестів її сріблястою сукнею і у плече щось вчепилось кігтями.

— Бідна маленька дівчинко, як мені тебе шкода!

То була папуга Алегорія.

— Куди ж ти йдеш, маленька дівчинко?

— У село, — тремтячим голоском відповіла Доня. — А там сяду на автобус і поїду додому.

— А ти знаєш, куди тобі їхати?

— Спитаю.

— По-перше, ця дорога не веде до села. Вона взагалі нікуди не веде. А по-друге, додому завжди встигнеш, а от зазнати цікавих пригод…

— Мої пригоди скінчилися, — сумно відказала Доня. — Я хочу вернутись додому і про все забути. Буду допомагати мамі, а восени піду до школи.

— Отакі ви, люди, боягузи! Я, звісно, можу кинути тебе напризволяще, як Каспар, але мені не дозволяє совість. Жоден папуга не кине іншого папугу напризволяще.

— Я не папуга, то можеш мене кинути.

— Можу! — погодилася Алегорія. — Але ти ще в дорозі, то ми собі трохи поговоримо. Давай сядемо під цим кущем шипшини.

Вони перейшли міст і сіли під кущем. Шипшина саме відцвітала і сипала довкола бліді рожеві пелюстки. А вода швидко— швидко бігла.

— Знаєш, чого ми з Каспаром посварилися і ніяк не дійдемо згоди?

— Ні, — сказала Доня й приготувалася слухати якусь цікаву історію.

Однак папуга Алегорія мала інші наміри:

— Ось ми сидимо під шипшиною. Завтра її пелюстки обсипляться, а під осінь з’являться блискучі червоні ягоди. Цвіт шипшини гарний, але вона живе не для того, щоб цвісти й осипатись. Вона цвіте, щоб дати плоди. Тепер ти зрозуміла, чому ми посварилися з Каспаром?

— Ні.

— Нічого дивного! — розсердилась Алегорія. — Тебе не вчили пізнавати суть речей. Глянь на річку: біжить і не біжить, бо завжди вона є. Усі хвильки — однодумці, і через те ніколи не зникають. Тепер ти мене зрозуміла?

Доня промовчала.

— Знову! А я тобі скажу: треба дивитись на шипшину і бачити в ній те, що вона тобі нагадує. Треба дивитись на річку і розуміти, чому вона тече…

— А якщо зрубати шипшину і висушити річку? — спитала Доня, ледве тамуючи роздратування.

— Це можна, — згодилася папуга. — Слава Богу, це не останній кущ і не остання річка!

— А коли їх зовсім не стане?

— Такого не буває. Люди ніколи не бувають спільні у своїй меті. Нема такого, щоб було саме зло чи саме добро. Книгу написав зневірений чоловік, а таких треба найбільше остерігатись. До речі, як тобі малюнки? Подобаться?

— Ні, вони некольорові, — сказала Доня.

— Це просто стара книжка. А ще чому?

— Ну, там убивають, або поранені є… Хіба той малюнок, де дівчина обняла Єдинорога за шию.

— Обняла? Та вона вхопила його, спіймала! Хіба можна довіряти книзі, у якій такі бридкі малюнки?!

— Але Єдиноріг уже на волі…

— І ви хочете його загнати в глухий кут і замучити запитаннями? Якби мене попросили, я б провела вас до нього найкоротшим шляхом. Але Каспар хоче знайти його сам. Я однак вас не покину, бо лише Алегорія спроможна тримати якийсь лад на цьому світі. Он біжить твій лицар зі своїм хвостатим зброєносцем! Зустрінемось біля моря, бувай!

Дракон

Він може мати три голови, шість, або дванадцять. Тіло його вкрите смарагдовою лускою, очі палають, наче рубіни, кігті — блискучі, як сталь. Коли він злітає, крила закривають сонце. Грізний Драконе, непереможний Драконе, ти був охоронцем надр, але люди зневажили твоє священне право оберігати багатства землі, вбили тебе, розграбували те, що не належить їм. Ти став жертвою обману, боягузом, втіленням зла. Люди володіють здатністю переносити власні риси на звірів. Їхній обмежений розум неспроможний збагнути, що Дракони дихають полум'ям, що їхнє серце у сто разів більше за людське, і вони перевищують людину силою, потугою, красою.

Останній Дракон знає, що йому нема вже чого охороняти в землі, і не жадає помсти, лише спокою.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Доля розмірковує над книгою, яку Каспар читає овечкам. — Хмаринка в небі. — Дивовижна калюжа. — Ворона та її скарби. — Подарунок старому будинку.

1

"Людина віднедавна почала соромитися того, що звірі її родичі. І сором цей дедалі поглиблюється відчуттям провини перед безжально знищуваною природою.

Здається, що людина сама себе хоче знищити. Через те вона намагається оточити власне життя механізмами, замінити природне штучним. До чого це призведе? Механізми можуть перетворити в машину саму людину. Це вже почалося. Перша ознака — байдужість. А друга — самотність. Тварини не знають самотності, дикуни — теж. Вони можуть спілкуватися з рештою інших істот, які люди називають неживими. Ніхто не назве нині вовка братом, а голубку — сестрою, бо й між людьми панує ворожнеча і зовсім мало дружби.

Даремно ми гадаємо, що природа сама прагне досконалості. Вона нічого не варта без почуття благоговіння перед життям і любові до сущого. Дорослі соромляться своєї приналежності до тварин, ласкаво дозволяючи дітям захоплюватися красою і мудрістю живих створінь".

Цей уривок з книги Каспар читав овечкам, що паслися на геть вискубаному столоченому пасовиську, обгородженому колючим дротом. Пастух їхній спав собі в кущах, нітрохи не турбуючись чужими вівцями. Аби тільки вовк Не вкрав. А трохи далі, під лісом, зеленіла пишна трава, недосяжна для брудних, худих, змізернілих істот із засльозеними очима. Доня носила їм жмути свіжої трави, але її було надто мало, щоб нагодувати всіх, однак цілком достатньо, щоб влаштувати невеличке свято. Дівчинка гладила їх, лагідно примовляла. Овечки відмовчувались. Навіть коли Каспар дочитав їм той уривок, жодна з них не сказала й слова. Але Доня раптом відчула, що хотіли сказати овечки: Побудьте з нами, залиштеся з нами, візьміть нас з собою!

Через те вона знову й знову перелізала через огорожу й приносила пахучі квіти конюшини, ромашки, гілки верболозу.

Врешті-решт крикнула Каспарові:

— Що ми ще можемо для них зробити?!

Каспар підвів голову:

— Забрати у своє серце.

Але Доня не розуміла, як її серце може вмістити ціле стадо овечок. Каспар упівголоса казав до нещасних тварин:

— Це все сон, страшний сон… Одного дня ви прокинетесь білі, як хмарки, веселі, як сонце. То буде ваше справжнє життя…

— Давай випустимо їх! — запропонувала Доня.