— Мітька! Свєжій товар! — І як був, кинувся їм назустріч. — Астанавісь! — кричав він і вистрілив в повітря. За ним гналося декілька інших, і валка зупинилася... І понесло тривогою.
Жінки відрухово ховалися за своїх чоловічих товаришів, до Нюрки, що весь час була спереду, підбіг той перший і зграбнув її до себе.
— Прохоре! — крикнула Нюрка...
На це кинувся Прохор, але в ту ж мить полетів на бетон. З лівої його скроні потекла кров від удару кольби револьвера, тож-то Нюрку підхопили вихором і потягли до лісу.
Почалась оргія, жінок хапали, як зляканих курей, але маленька Таня вчіпилась за шию Михайла з криком — Михайле, рятуй! А Михайло ричав люто: — Одійди, сволоч. Це моя жінка.
— А! От воно! Сволоч! Вот тєбє! — викрикнув той і вистрілив в живіт Михайлу.
Михайло зваливсь під ноги, Таня різко зойкнула, кинулась на напасника, той почав боронитися, з натовпу виступила Ніна Миколаївна з портретом Молотова, схопила Таню і казала схвильовано:
— Солдат. Отямся. Ми вертаємось з ворожого рабства, ви не маєте права з нами так поводитись.
— Вот тєбє право, курва ти нємєцкая! — викрикнув солдат і вистрілив в груди Ніни Миколаївни. Та, з викриком, прокляті! впала на бетон, запала глибока тиша, з якої вирвався викрик:
— Портрет! Підніміть портрет! Портрет негайно підняли, але на цьому не скінчилося. На сцену вирвався ще один, також з портретом, і був це Іван Мороз, який кинувся на солдата, але в ту саму мить, удар кольби положив його побіч Ніни Миколаївни. А Таню, яка розпачливо кричала: Звірі ви! Нелюди! — потягли на пригірок, прив'язали до сосни і на очах усіх, пострілом револьвера вбили.
І на цьому кінець. Ззаду під'їхав з групою солдат вантажівка, з якої вискочив старшина з револьвером, який з криком — астанавісь! гнався на пригірок, кричав там матюками, танкісти втихомирились, а тим там на шляху, казали рухатись далі.
І тривало все це не більше десяти хвилин.
Валка рушила, багатьох в ній невистачало, за нею зісталось два трупи й Нюрчина валіза, на пригірку маячів, прив'язаний до сосни труп Тані. Іван з Прохором очунявши, намагались наздогнати решту, їх обличчя закривавлені, а Прохор, як тільки збагнув, що сталося, кинувся вбік лісу, за ним кричали, стріляли, але він біг і скоро зник за деревами.
Хилилось ущіль до вечора, люди ледве тягнули ноги. І все-таки тягнули. І протягнули так з годину. І зупинились на узліссю, знов при потоці... Як з-під землі, появились і автоматчики, але кому там до них. Люди падали хто де стояв, масою тягнулись до води, їли хто що мав, мати сира земля розстеляла їм лігво, западала глибока тиша.
А Іван Мороз виглядав в тому особливо ефектно, розбита вилиця, закрите ліве око, заплямлена кров'ю сорочка... Намагався привести себе до якогось ладу, мився в потоці, перев'язував, чим міг рану, жував повільно бісквіти, запивав їх водою з потоку, приліг горілиць під сосною, плутано передумував минулий день, не хотів сам собі вірити, що таке могло статися і єдине, що його тепер тішило, що з ним не було Віри. На своєму житті він бачив види, але станься з його дочкою щось таке, як з тією там Танею... Це значило б кінець. Кінець. Усьому. Він би того героя розірвав на кусся і тоді будь-що-будь. Не має це значення. Провались навіть ціла земля.
Іван заснув непомітно і заснув твердо, і ніч промигнула миттю, ранок вирвався з-поза взгір'я свіжий і радісний, але ті, що його тут зустріли, були громом вдарені. Після твердого забуття ночі, це було ударом. Незнайоме місце, гола земля, згадка вчорашнього. Це шок. Це параліч. Це змора. Прокидалися, зривались на ноги, мов попечені метушилися, гуртувались ватагами і марш далі.
І було помітно, що багатьом з них за цю ніч випало, але кому до того собаче діло.
— Не уйдьот! Паймают! Са дна моря витягнуть, — гарчав провідник. І на цьому баста. А ті, що зісталися не нагадували вже тих вчорашніх ура, портрети та прапори неслись далі, але Катюша, на весь день, хоч ти вбий, замовкла.
Лиш пражило сонце, лиш весна на всі боки покотом, та машини "бойцов", сюди і туди, з їх, мать-пєрємать, привітами.
До знаменного Клотчинського Переселенського Пункту для громадян СССР, на околиці Дрезден-Вест, дотягнулись аж на день третій, у годинах пополудніх, де їх при брамі привітав напис: "Ми побєділі! Вас ждьот родіна!"
— Смірна! Родінє ура! З останніх сил рвалося те ура, піднімались прапори, підносились портрети і вливалось в масу до них подібних, в числі шістдесят тисяч, обведених колючими дротами, під відкритим небом, без ніякого харчування, ані достатньої кількости нужників. Людей зганяли, розбивали на батальйони, і в супроводі автоматників, гнали вісімдесят кілометрів далі на північ з призначенням — Кеніґсбрюк, Фільтро-Перевірочний Пункт, номер 74. На цьому пункті, по тижні часу, опинився також і Іван Мороз.
Простора просторінь, довкруги два ряди, три метри високих, колючих дротів, залізна брама, при брамі буда варти, за брамою, зліва дерев'яна, на два поверхи, білого кольору, будова, розлога площа і обополи — сірі, одноповерхові, дерев'яні бараки, за якими одразу шатра, буди, лігва, вози, конов'язі, коні й корови, чоловіки, жінки й діти, купи гною і рої мушні. Між тим, димлять ватри, при ватрах варять, їдять, сплять, б'ють нужу.
У бараках, до краю, повно, окремо чоловіки, окремо жінки, відокремлено також молодих, поборового віку паруб'яг, як також старих шкап і нездар. Іван Мороз потрапив до цих останніх і поміщено його до найкрайнішого бараку, у камері, чотири на вісім метрів, до якої втиснено пару тузинів людського лому, між яким Іван виглядав як старий биндюжник в табуні, до краю загнаних шкапин. Їх лігва на три поверхи по двох на кожному... Харчування — три рази денно "кіпяток" і чотириста грамів субстанції вигляду торфу і назвою хліб.
Та і це ще, як не кажіть, привілей, чотириста грамів! Га-га-га! Ті там за бараками дістають дулю з вітром і живуть, спасибі тому, що привезли з собою... Їх коняк та корів меншає й меншає, тягнули їх від самої Полтавщини, від Дону і аж тут знайшли вони справжнє призначення.
Розуміється, що найкраще виходили з цим згадані паруб'яги. Ніяке диво. Їх посортовано, як сірників, пачками, на кожній "батальон", щоранку муштра, щопополудня "словєсность", виняткова нагода спокутувати гріх перед "родіной", заносить новою війною — "будь ґатов!". І пам'ятай, що Москва й Вашінґтон, на одній плянеті, зміститись не годні. І тому ті збільшені грами, пайки їжі, що їх зуживають майбутні ці герої, більше ніж виправдані.