Велетенське, на кілька тисяч, людське муравлище, що не обличчя — земляк, але Іван тут ікс-ігрек Сенишин, оселений на горищі колишньої конюшні, два кроки вшир, три вздовж конурчина, полога стеля, широко-низьке вікно, краєвид площі до заходу, де то, як день, так ніч товчуться люди і де то сонце, кінчаючи свій трудодень, любило зайти до Івана, щоб сказати йому добраніч.
І виглядало це хоч би кому, Іванові не першина, а додавши добродія Ля Ґвардію з Ню Йорку, що докидав до цього білий хліб, пушки м'яса, сушені яйця, порошковане молоко, та цукор, та каву, та всілякі інші витребеньки, включно з торбинкою захисного кольору, у якій ви знайдете голочки, ниточки, ножички, наперсточок. Після "родіни", це виклик всім ленінам і щоб віддячитись, Іван вирізав з ілюстрованого "Ляйф"-у, фотографію нічного Ню Йорку і повісив її над столиком в рамцях, мов би портрет якоїсь величі... А одного разу, з приводу цього зайшла дискусія. До Івана випадково втрапив поет, чи не з того самого ваймарського ,,Грааля", який жив на цьому самому горищі.
— Навіщо ви це повісили? — запитав поет, вказуючи на Ню Йорк.
— Мені воно подобалось, — відповів скромно Іван.
— Що в тому може подобатись? — питав поет.
— Ню Йорк, — відповів Іван.
— Чи знаєтескільки там сламу, злочинів, бруду? — питав поет.
— Доводжу до вашого, добродію, відома, що за своє життя я бачив стільки сламу, бруду й злочинства, що в ньому могли б втопитись сотні Ню Йорків.
На цьому їх дискусія урвалася, думки зударились, переконання найшли на переконання, але Ню Йорк залишивсь на своєму місці. Тож то Іван, щоб більше такого не трапилось, почав старанніше замикати за собою двері.
Але чи зможе він зберігати таку свою незалежність на довше? Здається, не туди він для цього потрапив, тут, що не крок — відкриття, куди лиш не глянь — дивовижа, зиркніть хоч би на ту дошку при вході головної управи, Львівський Драматичний театр дає "Мина Мазайло", Київський хор "Думка" виступає з концертом. Капеля Бандуристів ім. Шевченка відзначає 25-ліття, товариство письменників "Ланка" відбуває загальні збори, військове товариство ім. Мазепи... І так далі, і так далі... Це вам ніякий не табір, це Київ, перенесений з-над Дніпра на Дунай, його командантом — полковник армії УНР Андрій Долуд, Іване, це тверді факти, землю твою пущено в похід, вона втомилася у своїх берегах, мов застояла копанка, її організм вимагає руху. Іване, тримайся, не збийся з ніг, бачиш он той тризуб над трибуною залі — сим побідиш.
Читались реферати, промовлялись промови, співались гімни, не сьогодні — завтра Україна свобідна, незалежна, соборна, розпочата, двадцять вісім років тому, баталія триває, її армій не зломлено, миру не підписано, а буде вимога, це піде в покоління.
У цій такій екстатичній атмосфері, одного разу, Іван побачив і свого шваґра Миколу Водяного... Відбувався військовий з'їзд, наїхало видимо-невидимо козацтва-лицарства, а між ним і Водяний, йшов хідником в товаристві коменданта, Іван ледве його пізнав, на ньому уніформа з орденами, мов би у маршала Будьонного.
А Іван, на цей раз, і не думав тікати, на нього найшла впертість, був зацікавлений, сунула публіка і він з нею, вступ вільний, вщерть наповнена людом заля, спереду підвищення, на підвищенню президія, на стіні, битий золотом, тризуб, під тризубом три літери УНР, по боках прапори, хоругви, значки і ряд постатей за довгим столом, між якими також й Водяний.
Гімн, реферати, промови, оплески... Іван слухає, бачить, пригадує. Воскресає хутір, революція, їх дискусії, здавалось, все воно було, загуло, розвіялось з вітром, втопилось в крові, а тут, диви, знов живе, простягни лишне, вірний Хомо, руку і торкнися ран, у Іванових грудях, він це виразно чує, розтає та поволі зникає, його скепсис, тому, опісля, коли вони зустрілися, вони кинулись в такі обійми, що треба було боятися за їх кости.
— Невже це Іван? — вирвалось у Водяного, ніби він побачив воскреслого з гробу рідного батька. Посипались питання і перше, що вдарило Івана гострим щастям, що його дочка Віра жива, живе в Парижі і пишеться Рокита.
Рокита? Таке тобі болюче терня, але на цей раз ... Господи Боже! Як це вимовить. Поможіть! Такий був тягар... Живе... В Парижі... Ні, ні, ні! Розкажу все... Лиш не тепер. Проговорили шваґри мало не всю ніч, лиш не про те, як було з Вірою і колись з Рокитою. Це такі вам, простіть мене грішного, вчинки, що їх не заїси ніяким калачем і ніяка мудрість з її розтлінням не зможе розчинити їх в безвісті.
Іван тепер вирівнявся, звівся на весь зріст, не повірите, як легко, бува, коли ти збавився думки, що ти вбивник власної дочки, Іван це пережив, до мозку костей пережив, він це кожним рубчиком серця знає і тепер одно лиш чергове завдання: Париж! Це напевно вгодне його дочки на землі місце. Рокита це знає, будь, батьку, спокійний, перед нами відкриті обрії.
І ще одна подія затямилась Іванові з цього табору. Відбувався з'їзд письменників і в тому доповідь — "Ост", як проблема". "П'ять років тому, — говорилось там, — один зухвалець двигнув у наш простір похід, але він забув як ми звемося і охрестив нас "Остом". За це він мусів себе спалити, але факт лишається, ці три літери наснажені викликом, бо подумані, як тавро худоби, а стали символом, на подобу римської шибениці, що стала знаком одної релігії.
Тут нас цікавить, — говорилось там, — не тільки ця зовнішність, яка може й забутися, але що не забудеться — сама суть, що під цим криється. Бо ж чи ми знаємо, яким іменням нас хрещено? "Монголи, Монголи" — кпився Шевченко свого часу, але чи й сьогодні, на бульварі того самого Шевченка в центрі Києва, ви не знайдете тих самих монголів в генеральських пагонах, а їх таких, в пагонах і без пагонів, мільйони, по штабах, по редакціях, по Донбасах — тавро, безіменність, яничарство, рабство. Тому і післано нас до цих казарм, щоб могли ближче про це сказати.
Доповідь переходила в проповідь, доповідач сварився, а Іван, що це слухав, почав відчувати, що це впрост до нього говориться, ось той монгол, йому минуло понад копу років, а спитай якої він нації — запнеться, як шмаркатий школяр царського часу. Прикро це, вельми прикро, а головне, хто це вам каже. Сидорук. Знов він на його дорозі... З протягнутим на нього пальцем. Це ти! Блукаюча туманність... Виконавець завдань загарбництва.