Одначе не той настрій, говорення лиш в старті, поет Самонюк, прочитав вірш "Пожежа". "О, так, це пожежа, бурлить її жерло, розшматаним шматтям вирує огонь, ми в гарячі болю ступаємо твердо назустріч епохи новітніх змагань".
— Феноменально! — викрикнув Сашко. Бурхливі оплески. Професор Балюк, бувший в'язень Воркути, що за північним кругом, оповів, як то в Харкові з будинку "Слово", ночами, "Чорний ворон" вивозив поетів та письменників. — Це було, — казав він, — зморно. Як тільки, о другій годині ночі, на подвір'ю гаркне мотор, будов вмирала. Тиша гробова. На думці лиш, чи не за мною? Коли той скінчив, Сашко зауважив:
— Воно ще і тепер зморно. І лишиться на тисячоліття. Здобуток гідний революції геніїв.
Але найзавзятішу мову вимовив інженер Зеленко, давній, ще з гімназії приятель Нестора, який закінчив будівельний відділ політехніки Данціґа, приблукав до Мангеттена і працював у відомій фірмі будівництва "Блізне анд Ко." Він вказав на стіни з портретами Петлюри, Коновальця, Шевченка, Франка, на тризуб і на жовто-синій прапор і, затиснувши долоню в кулак, мов би він намірявся шмагнути когось по пиці, вирікав:
— І тому ми тут. Це факт. Цього домоглись "Чорний ворон" і геній людства. Нас розкидано, але ми не збираємось згинути. Це добрий ґрунт росту і ми вернемось. Підношу цей тост за вернемось! Вставай, Кальнишевський Соловок, Мазепо Бендер, Петлюро Парижа, Коновальцю Ротердаму! Вам дано право безсмертя і тим самим — вернемось! Вставай, народе залізної волі, титанічної непокори! Ти переможеш!
Це звучало, збентеження велике, а Сашко додавав пари: — Нічого, нічого. Ці стіни й не таке чули. 1915 року тут промовляв Троцький, він громив Романових ще чистіше, цей будинок звався "Лейбор темпель", на його стінах царював Карл Маркс, але, як бачите, часи міняються, і не конче в нашу некористь. Браво, Зеленко! Вернемось!
Настрій зростав, бажаючих говорити прибувало, одначе збувало часу, а тому промови вривалися, столи звільнялися, гості роз'їжджалися. Нестор зупинився, було, тут же в Давнтавні, готель "У Тіфані", під опікою колег з Об'єднання, але ситуація круто міняється, Сашко з Вірою конфіскують його безоглядно і ось, вони всі троє, плюс валіза Нестора, урочисто виповняють нутро їх Шевролета, Сашко при керівниці, біля нього Віра, біля Віри Нестор і машина біжить каньйонами вулиць в чисельному товаристві їй подібних, мов гігантська миша гігантської нори за якою, зо всіх боків, гоняться червоні й зелені світла, півморок ночі, луни сирен, гомін моторів. І така близькість. То ж оце зліва, рука до руки — Віра. Повніша, поважніша, спокійніша, але та сама. Нестор вірить й не вірить, виринає злива згадок, то ж було, то ж лишилосято ж не забулося. Як це зміряти, зважити, оцінити? Якою валютою?
І їх житло на енному поверсі енної вулиці високо в просторі. Від землі вверх, несе їх коробка обложена сірою тканиною, над входом моргають цифри — один, два, десять, дев'ятнадцять — стоп! Розсуваються двері... Коридор видається хистким, двері їх мешкання ніби врізьблені в сірий граніт, при дотику ключика вони відслонюють простір, стіни якого обшальовані деревом кольору каштану, з великим дзеркалом й галереєю ґрафік на синіх паспарту в чорних рямцях.
Двері навпрост зачинені, тож до права — дуже прошу, це передгра вітальні в присмерку привітного світла з фотелями подоби собак Бернадинів завжди готових до послуг з чого й скористався Нестор, весь понятий приємним здивованням. Кокетлива легкість, демонстративна затишність... Та ось, у сукні кольору кави, пані... І це має бути Віра, а той рослий, з нахилом до повноти, панисько, це Сашко. І ціла та світлиця, зі заслоненим вікном, яка може бути однаково світлицею, вітальнею, як також виставою старанно зібраних зразків мистецтва барви. Чи це вони ті самі, яких він знав колись? Можливо, можливо... Але на них вже почав діяти інший клімат. Це вже екзотика, затишок лагуни... Все тут своє, рахманне, вдоволене у легких, м'яких тонах.
— Ну, і от... — вирвалось у Нестора, який погруз у фотелі, розкинув на поруччя руки, мов би цим хотів все сказати, що було між ними колись.
— Ми у себе, — продовжував думку Нестора Сашко.
— Це шок. Усі ті минулі десять років, я був переконаний, що наша чудова Віра зі своїм могутнім родителем блаженствують в обіймах "родіни", а тут воно он як. Обман зору. І не знайшлось навіть душі, яка б захотіла з цього блуду мене вивести. Але зроблено. Добре зроблено. Хвалю! Ґратолюю! — говорив Нестор з виразо блаженного вдоволення.
— Такий був стан, ми недавно отаборились, не хотілось накидати комусь свої клопоти, кожний мав їх досить власних, але давайте про це завтра, то ж то сьогодні, ще на сон грядущий, Вірочка погостить нас... Щоб ви воліли? Чай? Кава? А може б ще раз по чарочці? Маю добрий бурбон, — говорив Сашко і кинув головою на розчинені двері сусідньої кімнати, де світилося світло.
— Признатися, волів би сидіти отак і думати... І дивуватися, — говорив Нестор.
— Без бурбона... В Ню йорку... Не вийде,•— говорив Сашко.
— Хай живе бурбон! — викрикнув химерно Нестор.
— А мені шеррі... Але поки, вибачте... У мене там інший народ, — казала Віра і направилась до другої кімнати.
Сашко відійшов також і вернувся з двома пляшкам і трьома чарками. — Ми ж люди сімейні, — говорив він на пояснення відходу Віри. — У нас дочка. Наталка. П'ятий годок. Спить. Під доглядом наглядачки.
— Гідне уваги. Як давно на цьому дев'ятнадцятому? — питав спокійно Нестор.
— Третя річниця, а взагалі в Ню Йорку від сорок сьомого. Перед тим Париж.
— Отже ваші мрії не були лиш мрії, — говорив Нестор і брав чарку, яку налив Сашко. — За мрії!
Вони випили, Сашко говорив:
— Мені щастило, дістав замовлення оформити пару фільмів, головне ж рекляма... Побачите мою майстерню — гори реклями... Тут людина любить себе представити... Патетика враження, романтика успіху...
— А як же з Парижем? — питав Нестор.
— Також романтика. Наше століття йому не під силу. Розуміється, Париж є Париж, але він так опарижився, що йому навіть в Европі забракло місця, людина та хотіла б бути нетлінною, зітканою зі самих насолод, не турбуючись її банковим контом. Після того, як там побували наці Гітлера, він в дечому відсвіжів, але це скорше мода, ніж природа і вона скоро минеться. Де Ґоль, що поривається там до влади, навіть своїм ростом переріс норму, а морально він там байстрюк. Париж не зможе його стравити, — говорив Сашко стоячи біля ватрану, на яким висів, щось як портрет людини старшого віку, виконаний у стилі модерн з нахилом до компромісу реального, що наводило на думку, що темою цього міг стати якийсь спогад з минулого і чи не був це відгомін старого Мороза. Вдивляючись в нього, Нестор питав: — як же там народ наський?