А наступного ранку, це була п'ятниця, о годині десятій, Нестор з Іриною вийшли на дорогу з наміром йти до Ваймару, там тепер готовились списки виїзду і треба було там бути. Погода погіршилась, віяло нордом, залягла сірість.
— Голова, як мішок з картоплею, — говорив Жеваго, якого нагнали в дорозі з його незмінним наплічником.
— Навіщо вам той наплічник? — питала його Ірина.
— Несу від самого дому. Там все. Денний раціон харчів, пачка сірників, ложка, їдунка, зубна щітка, складний ніж. По латині це буде Omnia mea mecum porto.*(* Все своє ношу зі собою.)
Йшли разом. Розмовляли на дуже абстрактну тему загробного життя, і почав її Жеваго, якому снилось, що він умер, його поховали, але він воскрес.
— Ви напевно спали на непевній постілі, — казала Ірина.
— На двох скриньках, здається, від прального порошку "Перзіль", на які кладеться дві дошки, які, інколи, роз'їжджаються. І провалююсь. І добре, що не в пекло. І хоча я вмираю, але воскресаю знову. А знаєте, Несторе Павловичу, що мене дивує не так те, чи я вмер чи не вмер, як те, що ми домовились з Вірою Морозівною сьогодні йти разом до комітету, я її чекав, чекав, а вона не появилась. І що це може значити? — говорив заклопотано Жеваго.
Нестора це також зацікавило, він же бачив її ще вчора, і хоча вони про ці справи не говорили, але, здавалось, з нею все гаразд.
— Може її щось задержало? — казав Нестор.
— Будемо бачити... Поговоримо з Водяними... Я вам казав... Вона хоче їхати з нами, — говорив Жеваго.
У комітеті справді зайшли до Водяних, застали їх обох, Татяна у своєму білому халаті, як завжди, Микола Іванович збирав і пакував до валіз її знаряддя. Виявилося, що вони Віри давно вже не бачили, а довідавшись, як стоїть справа, Микола Іванович, як людина прямої вдачі, висловив свій на це погляд:
— Напевно, той ідіот вже щось накоїв... — Він мав на думці, розуміється, Івана, якого він, від певного часу, почав так величати.
І не довго думаючи, по короткій нараді, Нестор та Микола Іванович, рішили цю справу вияснити. Ігноруючи обідню пору, і залишаючи Ірину в товаристві Жеваго і Татяни, вони, як стій, вирушили до Мелінґену. І знайшли там лиш стурбовану родину Врінґлерів, при чому Емма, захлинаючись, оповіла, що воно сталося минулої ночі, десь скоро після того, як відійшов Нестор. Всі спали, до брами загрюкали, Ганс пішов глянути, що там сталося. Йому сказали відчинити, а коли відчинив, до брами вринулось троє чоловіків, а між ними і батько Віри, які наказали показати її кімнату.
— Ми були, — казала Емма, — перелякані, один з них мав револьвера, у Віри зчинилась тупотня, викрики, і по часі її та її речі тягнули вниз, де на них чекало авто. Віра борюкалася, кричала, Ян, який бачив це зблизька, запевняє, що це був батько, який втиснув її до авта. Все діялось в поспіху, вони квапились. Помогти їй не було змоги, — казала, все ще перелякано, Емма.
Вони квапились, нема сумніву, посеред ночі. Така вже їх вдача. І, здається, ця драма скінчена, заслона закрилася. Ані Нестор, ані Микола Іванович не мають на це слова. А коли вони відходили, то старий Ганс своїм шепелявим тюрінгським говором питав:
— То вони все таки до нас прийдуть?
— Прийдуть, діду, прийдуть... Не сумуйте, — казав на це легковажно Нестор з виразом, ніби той дід в чомусь тут винен.
— Меіn Gott, mеіn Gott,*( * Мій Боже, мій Боже!) — шепеляв Ганс.
А коли прощалися, Нестор потиснув старому руку сказав:
— Дякую вам за ту дівчину. Ви поводились з нею по-людськи.
Той лиш похитав головою, потрібних для цього слів у нього не знайшлось більше.
Наступного, знов сонячного, вже суботнього ранку, під годину одинадцяту, без поспіху, одинцем прямував Нестор звичною дорогою в напрямку Аймару з досить відмінним, ніж звичайно, настроєм. Чується вільним і безробітним. Всі його тут справи відійшли геть. Залишається чекати виїзду. Той маленький період, що його пережито в цьому просторі, насичений великими діями історії, і його думка не хоче миритися з дійсністю, що саме тут йому суджено це бачити власними очима і пережити чуття власних дотиків душі і тіла. І чому це мусіло статися? Йому, що так далеко від цього місця, появився на цей світ і що так відмінно бачив і розумів явища цього світу. Дивиться назад і бачить далеко за собою маленький хуторець під лісом, маленька вздовж доріжка, маленька річка, що в'ється лугом, і тільки велике над усім небо, і велика довкруги тиша. І спокій, у якому, здавалось, розчинилось все на що лиш гляне око. І також здавалось, що той спокій — вічність. Що так було завжди колись, так є завжди тепер, так буде завжди в майбутньому. Що того маленького хутора з його маленькими справами не зрушить з його місця ніяка земна сила, що це якась незрушима скеля істини, що поставила його там сама рука сотворителя вічного во славу і добро вічного, його призначення було — бути. Існувати. Займати шматок місця у всесвіті, як той он камінь, що лежить при дорозі.
Але враз, але якось так непомітно, весь той хуторець, весь той спокій, ціла та тиша, мов би птах, здіймається у вись і розчиняється, мов сон, при дотику дійсного. Було це чи не було? Перед тобою ось, бачиш... Вавилон... Сто народів. Америка. Ґете і Шіллер. І чому, і нащо? І ті довкруги люди, і той там Бухенвальд, і те "Смерть фашизму"... І Іван з-над Дніпра, і Сашко з Києва, і Віра зі Сліпого перевулка на Хрещатику, і Жеваго з Донбасу, і поети "Ґрааля" з Коломиї, і професори наук різних, і тати, і мами, і їх діти... І вожді, і їх чвари, і храми Божі з Херувимською Бортнянського.
Все воно тут. І щоб його бачити в нагій подобі, квітесенції, у збірниках Божої благодаті, у серцях, у муках, тобі треба пройти цей шлях через цей Ваймар, інакше де б ти, людино, з маленького хутора, могла це бачити у такому розкішному розквіті горя. Як також уповання на час відпущення й збавлення.
І коли Нестор так простував сповільна, бо спішити не було вже потреби, тією втоптаною віками дорогою, яка, здавалось, мов старий літописець, розповідає тобі повість временних літ краю цього, та коли розкидався мислями на всі боки з намаганням впіймати суть і сенс того, що бачать його очі і чують його вуха, він поволі наблизився до звороту, що веде до мостика через Ільм і далі зводиться на друге взгір'я, де то поклалася та сама бетонова, схід-захід, автострада, він почув звідтіль несамовиту мішанину галасу, що складався з крикливого співу, надривних вигуків, нерозбірних звуків гармонії і реву моторів, який виривався, мов би з-під землі звідтіль, як то гай на обрію і наближався все ближче і все гучніше, що згодом вирватись і летіти жмутами людських голів, густо втиканих на тягарових, американських, відкритих автомашинах, над якими бурхливо маяли червоні — серп-молот, прапори і стирчали портрети й транспаренти. І кожний такий жмут голів кричав щось окремо, кожний, здавалось, намагається перекричати один одного, і нарахував їх таких Нестор аж шістнадцять. Люди, що йшли дорогою, або працювали на полях, зупинялися, дивилися, дивувалися. І справді, це було диво. Виняткове, неописальне. В тому виразно відчувався розпач, тих людей хтось гнав батогами, їх хтось полосував і вони кричали.