— Не будемо сентиментальними, — говорив Нестор.
— Я була бідна ...
— Ну... Катеринка... Кажете не співчувати ...
— Несторе! Я була бідна!
— Ну і що? Випадковість. Це вражає, розуміється... Але ми, наприклад, забули, що ви мій гість, що існує добра чашка чаю... Га?
— Ви маєте чай?
— Справжній, добрий ерзац.
— Почастуйте.
Нестор не пішов, а побіг вниз і не тривало довго, як він появився з тацею, чайником, двома чашками і навіть перекладанцями м'яса і сира. Віра не чекала його пасивно, встала, очистила від книжок столик, розстелила настільничок, що лежав згорнутий на підвіконню.
— Чудово! — викрикнув Нестор.
— Просимо до столу, — казала Віра з милою посмішкою.
Їли з великим смаком, настрій мінявся. Віра сиділа незручно на поруччі стільця, Нестор у стільці, права її рука на його плечі. Гомоніли, сміялись. Віра сміялася, як вона бігла, на порозі спіткнулася, гналась ніби в прірву.
— Це добрий знак, — жартував Нестор.
— Що я такий боягуз?
— Та прірва. Коміть головою... Щирість.
— Вам смішно.
— Саме в цьому вартість.
— У смішному?
— У тій грі. Така тобі симфонія.
— Вир. Такий вир. Глянеш — голова завертом. Ах, Несторе! Не потраплю сказати. І гарно, і страшно, і боляче. Я інколи себе питаю: чому я така? Що це за вибір? То ж я ганюсь за примарами. Мій розум протестує, але мій нерозум... Що ви на таке скажете? Колись казали серце, а що це тепер? Мені треба було родитися за мирного часу, щоб бавитись примарами, а тепер це лиш... Як би ви це назвали? — говорила захлинаючись словам Віра.
— Ви дуже в течії... Більше ніж хто. Ваші роки вимагають свого і ваше серце їм сприяє, — говорив спокійно Нестор.
— Але ж час, але ж час... Віро, бійся Бога, то ж ти готова себе розірвати, то ж ти вже була на грані кінцям це ось тепер... Несторе! То ж це моя лебедина пісня ...
— Ооо! Вірочко!
— Якщо батько мене забере ...
— Як то забере? Що ви якась річ?
— Чи ви не бачите, як хапають? Днями, ночами. То ж тисячі!
— Але ж він батько
— Одержимий. В його стані явища міняються. З батька може вилізти хтозна що, — говорила Віра з незвичним для неї острахом.
Нестор відповідав, реагував, направляв. Теми мінялися. Говорили про одержимість, про варварство, про Америку, про Москву... Про Париж. І закінчили про біблійного царя Давида… За той час Віра міняла не лишень теми, стиль мови, але й позицію. Вона ось приляже, чи він дозволить? Втома. Збабрана минула ніч, дванадцять кілометрів дороги. Лягла горілиць, долоні за потилицю — рівна, пружня. Ті її очі, хто їх забуде. Глибокий емеральд темного забарвлення — розженись і шубовсь ген з головою.
Нестор намагався тримати віддаль, говорив ноншалантно, Віра його слухала, а час біг шкереберть. Яка це година? Скоро дванадцята. — Вірочко, ви, бачу, втомлені, нам треба йти, — вирвалось у Нестора ніби між іншим.
Віра потягнулася, її груди піднялися, мов бойовий штандарт, очі заплющені. — Ах! Треба йти! Треба йти! Як би гарно було — не треба йти. Ну чому, мені скажіть, не судилося — не треба йти... А бути... У ці маленькій комірчині... З вами. І чутися безпечно, безпечно. Так ніби в цілому світі нікого, крім нас двох, не було. Почуття такої чудової безпеки. Коли я бачу вас... Ах! Ви не повірите, для вас це не зрозуміле... — говорила вона ніби до себе. А Нестор стояв, дивився, посміхався і ціла його постать виразно казала: а все таки треба йти, і хоча не було слів, але Віра це чула і бачила. — Це жорстоко! Несторе! Не встану! — казала вона і простягнула обидві руки. — Поможіть!
Та коли він намірився це зробити, вона пружньо зірвалася з місця і її руки миттю обняли його шию. Він підняв її і одніс до дверей. І поставив на ноги. Вона не сперечалася... А по хвилинах, вони сходили потайки вниз сходами, свіжість ночі і кудлатий пес зустріли їх за дверима, спокійний півмісяць сточувався поза мур, дві злиті тіні віддалялися вниз вуличкою, — по праву будови, по ліву городи, погрузлі самі в себе, оповиті тишею.
Проходили сливе попід вікнами Іванового мешкання, другий будинок від головної вулиці, його вікна темні, світло місяця освітлює його півхідника. Пройшли мовчазно і вийшли на головну дорогу. Долиною здовж Ільму клався прозорий туман. Не було мови, лиш чуття.
— Чудова ніч, — ніби ненароком вирвалось у Нестора, хоча він думав про щось інше.
— Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно хоч голки збирай, — продеклямувала Віра також в задумі, куплет знаного вірша.
— А чи знаєте, Вірочко, що воно, крім вашого дня народження, важливого сталося? — питав жартома Нестор.
— Для мене, у цілому світі, нема важливішого, ніж моя любов, — відповіла вона байдуже.
— Але тільки послухайте: минулого дня, о годині другій і сорок одна хвилина ранку, капітулювала німецька збройна сила. Війна скінчилася. Ми з вами прожили вже двадцять дві години і тридцять три хвилини в мирі — тим же тоном говорив Нестор.
— О! — відповіла на це Віра.
— Вас це не зворушує?
— Хіба це для нас?
— Для підручників історії...
— Дуже елементарних, — відповіла на це Віра. І додала: — Чи зможу вас бачити завтра?
— Не заборонено, — відповів Нестор.
— Тоді, до завтра, — казала Віра на прощання, не подаючи навіть руки, як демонстрація її незадоволення.
Це відбувалося під брамою подвір'я Врінґлерів, де жила Віра.
Нестор повернувся і серед тиші нічної облитій місяцем, вертався до Тавбаху. І був вдоволений. Здавалось, він щось в собі переміг, що могло бути для нього навіть фатальним... І також, здавалось, що пристрасті Віри, ніяк наслідок її психічного заломлення, осягнули свого зеніту і тепер їх опановано силою волі її інтелекту. Головне, що тепер лишається, допомогти їй встояти перед намаганнями батька забрати її на "родіну", де чекає головне її лихо, а це значить не лишати її до часу, аж поки це не буде остаточно вирішене.
Нестор мав добрий настрій і навіть було йому весело. Життя. Таке сильне життя. Такий небуденний відтинок часу, такі гострі події... І відчуття, що ти в них, що ти активний і маєш силу сперечатися з його химерами. Так, завтра він буде з нею ще бачитись, а можливо і післязавтра, але там вже буде виразніше видно, як воно що... Побачимо, побачимо... Два-три дні, тиждень і буде видно.