Тепер воно під знаком евакуації, дарма що для цього не було ще причин офіційних, машину пущено в рух, перед дверима, за якими жінка у чорній сукні і червоних коралях, виписувала у англійській й німецькій мовах посвідки Українського Червоного Хреста в Женеві — Швайцарія, довга черга, тож то на засіданню, інженер Балуховський, цілу годину, формою діялогу, здає звіт з відвідин їх делегації у коменданта міста, якому домагалися пояснити це слово "родіна", що воно для них значить і чому від нього тікають... Комендант добродушно це слухає і на закінчення каже: — А ви туди їдьте і такі там порядки змініте. У нас у Америці такого не стерпіли ані одного дня, а тікати від власної батьківщини — безглуздя, ми не можемо цьому потурати, росіяни нам кажуть, що вас там вітатимуть квітами і ми не маємо причини їм не вірити, вони не фашисти. Розуміється, у нас свобода, ми не будемо змушувати вас вертатися силою, але ми не можемо вам в цьому сприяти. Лишаємо вас на власні сили. Ґуд бай, джентельмен! — Отакі то наші перспективи, казав на закінчення звітодавець.
Були ще запити, контрзапити і ще раз запити, але все це лиш запити. Шукалось якихсь нюансів в мові того коменданта, які б звучали відрадніше, бралось на кпини його розброюючу наївність, говорилось про неспроможність людини заходу зрозуміти ментальність людини сходу, але ця така хромозомична філософія не давала відповіді і єдине, хіба, що залишалося, йти за допомогою до німців, або то ставити ставку на власні ноги.
Ці розмови простягнулися до години першої, тобто обідньої перерви, а опісля Нестор зійшов до амбуляторії Татяни з наміром знайти там Віру, де, одначе, довідався, що в міжчасі, появився Сашко, який забрав її на якусь там розмову.
Добре, гаразд, все в порядку, при цьому Нестор запитав Татяну, чи знає вона, що цього Великодня, на другий його день, припадає також день народження Віри, чого Татяна не знала і зазначила, що бере це на увагу. Вони готуються робити у себе святочне розговіння, на яке запрошують також Нестора з Іриною. Запрошення приймається. Про деталі буде ще мова.
Нестор наміряється відходити, перед тим пригадав, що йому ще треба заскочити до свого кабінету і підписати певні папери, коли, піднімаючись людними сходами, він почув за собою — Несторе Павловичу! Оглянувся — Віра. Розчервоніла, задихана, пробивалась крізь натовп. Нестор повернувся і зійшов до неї. — Як добре! Як добре! — казала вона спішно. —• А я боялася, що спізнилася! — Нестор запевняв її, що все в порядку, просив хвильку зачекати, швидко кинувся до свого уряду, знайшов потрібні йому папери, набив ними течку і подався до низу.
Назовні небо, здавалось, починало ясніти, вулиця веселішати, Нестор з Вірою ступали бадьоро, нога в ногу, в напрямку їх ресторану. Розмова про засідання комітету, про необхідність лишати Ваймар, а як тільки засіли в ресторані за столиком. Віра почала про Сашка.
— Знаєте, що він мені пропонує? — казала Віра з опущеними вниз очима.
— Напевно щось незвичне, — відповів Нестор.
— Одруження! — мало не викрикнула Віра і гостро глянула на Нестора.
— Епохально! — вирвалось у Нестора.
Віра закліпала довгими віями і вибачливо казала:
— Ми з ним скуштували копу лиха.
— Я це знаю,•— спокійно казав Нестор.
— І що б ви на це сказали? — питала Віра і глянула до його очей.
— Не моєї це компетенції справа. — відповів він виминально.
— Чи можете уявити мене жінкою такого патетичного резонера?
— Можливо, це не так поставлене питання.
— Хочете — чи він мені подобається?
— Це раз. А по-друге... Я вже сказав. Справа, до якої стороннім зась.
— Для мене ви не такий аж сторонній.
— В такому випадку існує один трафарет: міродайним є ви і тільки ви, — казав Нестор.
— У наших не трафаретних умовах... — почала, було, Віра, але Нестор повернув її думку на свій лад: — Приходиться мати діло з компромісами.
— Але ж, Несторе Павловичу! У моєму випадку це щось більше. Ви знаєте, яку ролю відіграв його батько в житті мого батька! Ви це знаєте!
— І також знаю, що існує такий закон: батьки і діти.
— До того у нас, з давніх-давен, заведено паруватися... — почала, було. Віра, але Нестор її перебив: — З певних катастроф, певні порядки тратять вартість. А то й зникають. Найбільше в тому потерпів він,•— Нестор мав на увазі Сашка, — за їх порядками це зрада ,,вибраности". його там каменують. Але головне тут ваш батько. Він є з вами і він твердої думки на певні тверді засади. Твердішої, ніж "вибраність".
— Він пропонує виїзд, — казала Віра, маючи на увазі Сашка. — Спочатку Париж, а там Америка.
— З його здібностями, це ніяка фантазія, — казав Нестор.
— Він знає. З батьком не буде легко, його не зігнеш. Для батька наш виїзд — втрата. Для нього Сибір ближче, ніж Ню йорк. Сашко ж твердить, що в Ню йорку ми менше втрачені, ніж у Києві. З Ню Йорку проєктовано Чехо-Словаччину, звідтіль вийшла Ірляндія, звідтіль Троцький перевертав трон царя, там тріюмфують всі невдоволені, — говорила, за думкою Сашка, Віра.
— О'кей! Ню Йорк, — казав Нестор. — Залишається батько і це все.
— Не тільки батько... Я ще також у сумнівах, — казала Віра, її очі по чернецьки опущені. — А які ваші пляни? — питає вона згодом.
— Мої? Дуже прості. Виїзд, — без надуми відповів Нестор.
— Ніяких вагань?
— Мої вагання рішені двадцять років тому. Тоді залишив партію.
— І не згубилися.
— Погоджуюсь з Сашком. Тут я знайшовся. Цей світ для мене — вихід у ясність. Звідсіль видно явища, та наші простори штучно затемнені, століттями продукується тьма. Бувало, вийдеш — довкруги село, а почуття джунглів, люди не люди, кожне обличчя порожнява, ніякої, ніде перспективи. Тож то в Парижі, на Шампс-Елізе, ти між людьми, твоє Я на своєму місці. Думаєте, чому Гоголь писав свої "Мертві душі" в Римі? Бо в Петербурзі не хватало для цього перспективи. — Какие мы ужасные варвары, мав сказати Лев Толстой, коли вернувся з першої поїздки до Швайцарії. Але справа тут не лишень варварстві, з варварів ще будуть люди, головне, брак природньої вимоги ясності, стерто лице, загублено гідність. І будувати щось в такому кліматі — згубно, виходить ГУЛАГ. Поневолення розпаношилось у всіх клітинах організму, стало наркозом... Кричимо — ГУЛАГ, ГУЛАГ, а спробуй там без ГУЛАГу. А тому, і Париж, і Ню Йорк, і взагалі... Вириваємось на якийсь простір... Як ідіот тікаєш сам від себе, шукаєш вигідного місця, де б ти міг над цим бодай думати. Але знаєте що? Я не вірю, що на вдасться коли цього наркозу позбавитись. Він в нашій природі.