Нестор обіцяв "спробувати". Не вірив в таку місію, але стукатись варто. І вони домовились, чай випито, можна прощатися. За Нестором ще справа Наталії Федорівни.
Лишень Віра не виявила бажання прощатися. Вона, правда, своє сказала та коли Нестор намірився встати, — помітив на її щоках сльози.
— О, Вірочко! А це ж що з вами? — вирвалось у нього.
— А! — хитнула вона головою. — Мені тяжко. Просто не хочеться жити, — казала придушеним голосом, уста її затремтіли, вона одвернулася.
— А! А! Що значить. Ви така молода...
— Саме тому! — перебила його Віра. — Яка це молодість? Каторга.
— Вірочко. Песимізм ніякий лік на труднощі, — говорив Нестор розтяжним тоном, мов би гладив по головці дитя. Він знав. Вона потребує ласки. Теплого слова. І мужньої руки.
— Чого ви мене боїтесь? — ніби вгадувала вона його мислі.
— Чекайте, чекайте, — казав Нестор і присів знов на своє місце. — Перш за все давайте домовимось, що ви не будете боятись себе самої. Прозраджу вам одну таємницю: одного разу людина може перестати боятись себе. Вона оббудеться в собі... Як летун на висоті... Як купальник в незвичній температурі води. Живемо в особливому кліматі... Незвичне напруження. Перед нами багато спротиву... Боїмось. Шукаємо проводу. І враз відчуваємо, що ми досить сильні, щоб протиставитись. Геть милиці. Ми самі! Ми йдемо! Біжимо! Ламаємо барикади! Ура! — казав Нестор пів поважно, пів жартом, дивився на Віру сугестивно.
Віра слухала, здавалось, уважно, хотіла, здавалось, щось сказати, але мовчала. — Ви, Вірочко, — продовжував Нестор нитку своєї мови, — у багатьох випадках, куди щасливіші від інших. Ви здібні, ви не самі, вас люблять. Уявіть собі тих там за мурами "Смерть фашизму"де то, кричи-не-кричи, тобі не повірять, інакше не стояли б у їх брамах ті цербери з наганами... Уявіть їх безвихідність. Положення миші в мишоловці, яку викинуть за хвіст до якоїсь кльоаки.
А ми тут... Ми вільні... Розуміється, довкруги небезпека, але ж це війна. Ми на фронті, перед нами "лютий ворог", ми можемо рішати. Самостійно, незалежно, соборно. Помогти не лишень собі, але й ближнім. Уявіть, скільки це значить, коли в такому вирі, ви не потопельник, а рятівник.
Кажете — батько. Гаразд, батько. Хоче він вертатися? Щасти йому Боже. Він знає краще. Але вам... Ні, ні, ні. Це треба ясно й виразно сказати... І відповідно діяти, — казав Нестор, мов би полком командував, голосом, що не мав заперечення. І, здавалось, хотів знову встати.
— Несторе Павловичу, — поспіхом, мов би вона прокинулась, озвалась Віра і механічно схопила його за руку. — Дуже, дуже вам вдячна. Я все зроблю, що ви скажете. Тільки вам вірю. Тільки вам, — казала вона патетично. Її рука була холодною, Нестор уняв її у свої долоні і тримав так довго, поки вона нагрілася. Віра дивилась, її великі, блискучі, карі очі виразно загорялись ...Факел полум'я у темряві ночі.
Вони ще так пару хвилин мовчазно просиділи, а після того, "Ґастгауз" залишено, Нестор ще провів Віру до краю села, їх настрій вирівнявсь, прощались потиском руки, кокетлива посмішка. ,,До побачення" зі знаком оклику, "до завтра" з двома окликами. Віра майнула крилам і відлетіла.
Тож то Нестор скерував свої стопи до Наталії Федорівни в протилежному кінці села і з місця кинувсь в атаку на її жах. Що ж вона, бійтесь Бога, вигадує! Та яке це до дідька завтра? Дияволи ще бозна де, а тут вже пекло, кипить смола і регочуть чорти. Був в бойовому настрої і, здається, йому й тут щастило. Ворога розгромлено, Наталія Федорівна піднеслася духом, мир встановлено.
Вже вдома, за вечерою, Нестор давав звіт Ірині, при чому зустріч в "Ґастгаузі" підпала конфіскаті. Премудрий Соломон сказав би в такому випадку: слідкуй за своїми кроками, коли хочеш споживати ласку твого спокою.
По вечері, з місця, Нестор вирушив в новий похід: атака на неприступну фортецю Івана. Вечір чортячо холодний, брудний, мов би навмисне вибраний для такої операції. Міркував, що сказати, розкладав всі аргументи, які тільки мав у коморах тямки, нічого не знаходив гідного, а тому йшов на сліпо — було-не-було. Чи знайде він того в його барлозі?
Щастя йому сприяло, він знайшов того вдома, лежав на ліжку, як старий Бровко, у дивовижному, закороткому, домашньому халаті і читав, здається, якусь брошуру у пом'ятих, червоних палітурках російською мовою.
Коли Нестор увійшов, Іван намагався звестися, хоч це не давалось йому безусильно. Тяжкий, незграбний, розтріпаний, не людина, а мішок бараболі згнилої від довгого лежання.
— Іване Григоровичу! Будьте ласкаві, не турбуйтесь міняти положення, я лиш на хвилинку і ми можемо гарно розмовляти і так, — заспівав Нестор ангельським тоном.
Іван все таки звівся, сидів на краю ліжка, відкину брошуру, пригладжував лапою збиту чуприну. — То сідайте! Може курите? — озвався він, сягнув за пачкою цигарок, що лежала зараз під ліжком. Нестор розглядавсь, де б його сісти, притягнув стілець від столик в другому куті, сів навкроч ноги, від куріння відмовився.
— Таке ось дивіться дурне перше травня, як вони там кричать своє ура, від коли живу такого не пригадую — говорив Іван, спокійно, прикурював, мав на думці параду в Москві.
— Після таких чудових минулих місяців, — додав Нестор. — Як почуваєтесь, Іване Григоровичу?
— Розуміється — глупо. Як тут можна почуватися? Куди не кинь — клин. Огидно.
— Доба, Іване Григоровичу, — казав Нестор.
— Чому б її таку та не взяли чорти. То ж набридло.
— Але лямку тягнем, — говорив Нестор.
— Та тягнем, — буркнув Іван і лайнувсь матюком, що траплялось з ним дуже рідко.
— І, здається, збираємось, переноситись до "Смерть фашизму" і почати там "Катюшу", — говорив Нестор тоном, до якого підлито дозу цикути.
Іван засовався, мов би на мокрому, потягнув міцно цигарку. — Те, що там залишилося, вросло в мої печінки. Вирви їх і ти мразь. А куди, скажете, інше? До Америки? Знаєте, що я інколи думаю... І приходить же таке дурне... Що та ваша Америка стане перед нами на коліна і благатиме — рятуй! Наша голота і її дуки. А чи знаєте, що ця перша завжди в перевазі? Знаю з власного гіркого досвіду. Дука є дука. Тупик. Дійшов до зеніту і крапка. Голоту взяв за морду і тягни, а там тобі ім'я" — га! Вілла, дві машини, котедж на озері і це зветься "рабочій клас". Цікаво, кому він продасть свої "форди", коли ціна їх на унції золота. А нам що... Голодний, підперсь перевеслом, відчинив двері, показав Ню йорк... Бери! Грабуй награбоване! Твоє! Голота всього світу — вперед! На чолі ми. Уявляю, який там сьогодні парад! Ми тут обжираємось, а вони в голоді. А ура таке, що його і на Марсі чути, — казав Іван затягаючись цигаркою.