Втеча від себе

Сторінка 49 з 117

Самчук Улас

— Як то хай? Хіба ви не знаєте?

— Більше ніж те знаю, але що?

— То ж його там запруть до тієї Сибіряки на старості літ і амба.

— Чи нам його вчити? Він вже дорослий.

— Перерослий. Помішаний. Впертий, мул. І хоче забрати Віру.

— Віри йому не дамо.

— Спробуйте. Вона піде за ним і до пекла. А там ж кінець. Вже он що тут робиться, посіли Бухенвальд, злива доносів, що ніч розстріли. І в таке кошмарство він ліз сам і тягне ту дівчину. Я йому кажу, а він на мене. Скажена. Не пізнаю його. Ради Бога щось робіть бодай з Вірою, здається, вона вас єдиного послухає. Може б ми її де сховали.

— Побачимо. Ще не час для паніки.

— Знаєте про що тут мова. Та дівчина. Не лишайте її. Ради Бога! Може через неї і з ним щось зробимо, — говорила Татяна схвильовано.

Нестор це розумів, докази тут зайві, але це така дерзость, що нема слова. Втручатися до справ виразно диких — кому хватить глузду? Але Татяна дивиться на нього, як на Юрія Переможця і що тут скажеш. Залишається хіба "зробити все, що в наших силах" і на цьому скінчити.

Нагорі, в уряді Нестора, засідання, дим, гармидер. Засідала редакція, на цей раз, з Сашком Рокитою, який займав за столом місце господаря й оповідав анекдоти. Перед ним розложено обкладинку журналу "Ґрааль" його проекції — фантасмагоричні плями на сірому картон і подібний до китайського допис "Література й Мистецтво".

Прибуття Нестора внесло оживлення, анекдоти припинилися, в диму цигарок висіло питання друкарні й фінансів журналу, почалась розмова, Нестор песиміст, приємно бачити, що знаходяться люди, які і в такий час можуть думати нормальними категоріями, але це не знайде зрозуміння широких мас втікацтва, ані більшости члені управи комітету. Розважаючи на цю тему, Нестор, випадково, між іншим, мовчазно переглядав сторінки матеріялів, що лежали розкидані перед ним на столі... "вона сиділа на оранжовому крузі сонця у ліловому бікіні не будучи переконаною чи це справді вона, а чи відбиток річки, що батюжила її жовте черево і чи сидить вона у товаристві криволапого Оля, а чи летить на чарівному хвості бика Апіса... — Ба, ба, ба! — озвався в голос Нестор.— Тут щось... Що це таке, скажіть, "бікіні"? ...

Один член редакції, низький, широкоплечий з чорними очима і широкими бровами на ім'я Лев Сіяк на ц озвався: — Нове слово... У нас ще не вживане, Зустрічається у Гемінґвея. Американське.

— А що воно значить? — питав Нестор.

— Купальний, я б сказав, прилад для жінок. Дуже ощадний, з двох кусників. Закриває тільки найвиразніше. Це символ, — відповів Сіяк ділово.

— Колосально! —— зауважив Нестор. — Ви думаєте, що на це дадуть нам засоби?

— Наша доба, — казав сливе задихаючись Сіяк.

Його колега на ім'я Владика додав: — Не будемо ми весь час жувати жуйку про доярок та соц-змагання. Ми вибрали свободу. Там це табу.

Третій Морисій Михайло їх підтримав: — йдемо з Европою.

Нестор чекав, що скаже четвертий — Сашко Рокита. Але той мовчав.

— Зворушливо, — промовив знов Нестор. — Перед хвилиною, мені сказали, що в Бухенвальді розстрілюють... Табори для вивозу...

— Знаємо, знаємо, давно знаємо, — говорив Сіяк.

— Набридло, — підтримав його Владика.

— Існують важливіші проблеми, ніж вбивання людей — додав Морисій.

Четвертий — Сашко Рокита, мовчав.

Тему вичерпано, питання "Ґрааля" зависло в повітрі,Нестор перейшов до інших справ, наближалась годин дванадцята і він, не дивлячись на все довкруги, пригадав вчорашнє Вірине "чекаю".

Але відходячи, попросив з собою Рокиту. На пару слів, — зазначив Нестор, на що той погодився.

Вони вийшли, напрямок ринок, Сашко сподівався чогось особливого, але Нестор почав про погоду, йшли спокійно, пересікли кілька звалищ з назвами Шерштрассе, Ґелєштрасе, Карлштрассе, Шіллерштрассе і ось трикутна зі старовинною криницею, площа і будова кольору жовтка з готичним написом "Елефант".

— Запрошую на "аін-топф"*(* їжа воєнного часу з одної страви.), — сказав Нестор.

— Як відмовитись. Тут пахне Ґете, — відповів Сашко.

Увійшли до вузького коридору, повернули до ліва, минули набиті гармідерним людом дві кімнати і при вході до третьої, Сашко, як стій, запинився. І занімів. В куті, біля широкого вікна, при столику з одним порожнім кріслом, у сукні брунатного кольору, сиділа Віра. Побачила Сашка і також застигла.

— "Так вот ґдє таїлась паґібєль моя", — викрикну Сашко цитатою з Пушкіна і кинувся вітатися. Віра, до вух червона, розгубилася, мов би її зловлено на чомусь недоброму.

— Віра!

— Сашко!

Обійми, цілунки, а опісля Сашко загармідив, мов б на вулиці: — Це шок! І де ви її знайшли? — звернувся він до Нестора.

— Трапилось, — відповів Нестор.

— Колосально! Я розторощений! — гомонів Сашко.

— Несторе Павловичу! Ваше місце! — озвалась Віра і вказала на порожній стілець.

— Там гість, — говорив Нестор.

— Ні, гість отут, — казав Сашко і згребнув стілець від другого стола, що його тільки щ,о звільнено. — То це фантазія. Чи ви знаєте, як нас з нею, гарненько, я пару голубят, знято з потягу в Кракові і розкидано п ляґерах "Ост"-а. Гей! Обер! — звернувся він до кельнера сіцілійського типу у пім'ятому сакко, що саме тут навинувся. — Ось вам тут цей папірець з головою купця маґдебурського і скажіть, чи маєте щось, що можна дрінкен.

Кельнер підняв голову на подобу когось з "дуче" вирік: — Чай малиновий, чай липовий, кофе ячмінне, пиво акварельне.

— Заспівав. Теж мені Карузо. Напевно з Риму, — говорив Сашко.

— З Риму, сеньйоре, — відповів кельнер.

— То мусите капіско, що слово дрінкен — значить дрінкен, не ессен.

Римлянин розвів руками з виразом розірватися, але "ніхц дрінкен".

— А що там маєте? — питав Сашко тоном інквізитора.

— Все! — відповів миттю римлянин.

— В такому разі — давайте все.

— Наскільки дозволять карти.

Дозволять. Маємо. Ріж! •— Сашко вивалив жужмом жменю харчових карток. І додав банківку з головою маґдебурського купця.

— Ґрація, сеньйоре! Данкешейн! Тенькю вери мач! Спасіба. Руссе? Харош.

— Йди ти до чорта. Українер.

— Ай сі, ай сі! Жер шейн. Ферштейн. Аін моменто! — і кельнер швидко відійшов.

— Ну, а чого ж мовчимо? — звернувся Сашко до Віри.

— Не мали нагоди розкрити рота, — відповіла Віра.