— Розмовилась зі сестрою про Америку, а та принесла ось "Проминуло з вітром". Що за типаж.
— Бурхлива Скарлет... А той цинік Батлер. Так, це Америка.
— В дитинстві зачитувалась Твейном, проливала сльози над Бічер Стоу. Хотіла б там побувати.
— Може й прийдеться. Фактично, ми під Америкою.
— Ви там ще не були?
— На жаль.
—• Як же це так. Мені здається — ви були скрізь.
— О! Миле переборщення. Трішки Берліну, Риму, Парижа...
— Заздрощу вам. Розкажіть щось про Париж. У мене в Києві був приятель... Він любив це слово.
— Воно варте уваги. Головний бастіон Европи. Мабуть знаєте — Бальзак, Мопасан, Золя. Тепер Сартр, чепурна провінція Москви.
— Що це таке той Сартр? Мій київський приятель раз-у-раз його згадував.
— Плякат Парижа. Моралізуючий буржуа. Зворотний бік Муссоліні. Доктрина, що пропонує замість дисципліни танець святого Віта. Так, принаймні, мені казали, сам я в таких тонкощах незграба, парижани люблять щось задиркувате, а я людина мирна.
— Мій київський приятель його адорує.
— Що це за такий, дозвольте знати, екстравагантний київський приятель? І як він міг появитися в країні соц-реалізму? І де він тепер?
— Звідки він там появився, це і для мене питання, а загубила я його вже тут. Він би міг бути і для вас цікавим.
— Що значить тут? У Ваймарі? Можливо, я вам його також знайду.
— Ні. Це сталося в Ляйпціґу.
— Якщо він живий — знайдеться. Запевняю. До нашого комітету все тягнеться. Як його величати?
— Олександер Рокита.
— Рокита? А ви знаєте, що я десь читав... Ні, ні, ні.
Це не те. Вибачте, — пригадав Нестор спогади одного совєтського політв'язня, слідчий якого мав таке прізвище.
— Дуже цікавий. Сартр, Джойс... Не визнає Толстого.
— І носить бороду.
— Ні. Ще ні.
— Але буде. Без бороди ці індивіди почуваються наго.
— Ви, бачу, їх не дуже милуєте. Здається, Толстой мав також бороду.
— Ні, я нейтральний, борода-неборода, для мене це туманність і справа, мабуть, в тому, що наше покоління намагається вискочити зі своїх штанів вище, ніж може і наслідок жовта пляма.
— О! Аж так. Сашко вважає, що це поступ.
— Це той Рокита? Не лишень він. Перелякані марксизмом буржуа хапаються за що будь. Сталін показав їм їх лице, тоді вони екзистенціаналізувалися. Ваш Сашко, видно, ще не був в Парижі.
— Але ж Париж ще не весь світ, — намагалась Вір перечити, їй хотілося цю розмову продовжити, після Сашка, ніхто з нею так не говорив.
— Мова не про весь світ, — зниженим тоном продовжував Нестор, йому натомість, хотілось з цим скінчити. — Та й Париж не самий Сартр. Там ще височіє могикан муссолінізму месьє де Ґоль. Але дух, але дух. Сартр та Пікассо, та Кашен. Але, Вірочко! Куди нас занесло?
То ж мене там чекають, — спохватився Нестор.
— Несторе Павловичу! Я ще нічого не сказала про себе.
— То кажіть, то кажіть.
— Ви, бачу, втікаєте.
— Не я, а час. Вірочко, тікає час.
— Але ви напевно розумієте, що це все для мене значить. Я потрапила у вир, де стратився час. Рятуйте! Перед вами потопаючий.
— Нічого. Перед нами світ. Лиш скорше приходьте до себе... І скорше виходьте. Коли це може статися.
— Завтра, позавтра. Чи батько дуже хвилюється.
— Дуже. Але слухайтесь лікаря. Там треба здоров'я. Чи вас відвідують?
— Був Ганс, Емма. Але вас це не звільняє. Чекаю на фіялки. Я ще нічого не сказала про себе. Ви мене не знаєте, може я монстр, а ви танцюєте. То коли? Завтра? — Вона протягнула делікатну, бліду руку, Нестор її делікатно потиснув. — Так домовлено? — запитала вона на прощання. — Аж поки ми звідсіль не вийдемо, — відповів він і залишив лікарню.
Він робив це трохи з поспіхом, мов би від чогось тікав, йому здавалось, що його пацієнтка незвично вражлива, сильно повзбуджена, в хоровитому стані духа, це передумова для різних несподіванок її поведінки. Єдине, що його рятувало від паніки, це свідомість, що його самаританська місія доходить кінця, залишається ї тільки звести і на тому фініта. Непокоїла Іванова справа, але це їх особисте, до чого йому не слід втручатися. При найближчій зустрічі з Вірою він це вирішить. Дякую.
Хоча в дійсності... При обіді в "Елефант"-і, Нестор, хоч-не-хоч, ще раз і ще раз, повертається в думці до того самого. Стільки довкруги диво-дивного, питання ,,родіни" набирає фатальности, відбуваються процеси вирішального значення, ці ось довкруги людські істоти їх наслідки... Вирвані, викинуті, їх дух збентежено, їх сумління ранено, їх надії знівечено... Ними терзає комплекс роздвоєння, суґестія вини, параліч страху, туга минулого. Раса найтривкіших домосідів, тисячелітнього закорінення, найдіткливішої вражливости змін часу і простору, пі ногами історії, ніби листя зірване вітрами осени під ногами перехожих.
І між цим також Морози. Чи не найхарактерніший фрагмент расової мозаїки нації найвартнішого вибору. Рідкісний, все ще живий, відбиток з прадавнього її минулого з надщербленими його краями.
А в тому також Віра — молода жінка, не конче буденного крою, кинута на поспас стихіям. Її істота це кунсткамера, вкритих курявою віків істин, пізнання яких могло б спричинити відсвіження тих ферментів, з яких твориться вино духа, а тим самим народу. Її зацікавлення вражають і вдаряють, і повз них не можна пройти байдуже.
Отакі ось міркування, для Нестора Сидорука, це хліб щоденний, він має ще й уряд, а в тому урядовий стіл, але його уряд не за столом. Це скорше рятівничий пост потопаючих, лябораторія дослідництва, катедра проповідництва. Візьмім для прикладу таку ось штуку: на вулицях людей ловлять, ніби мустангів у преріях та пакують за дроти "родіни", а в уряді Нестора, п'ятеро голодних поетів, ведуть раду, як їм видати журнал літератури культури в стилі модерн за зразками Парижа. Чи вони забули премудре ,,коли говорить зброя — мовчать музи"? Ні. Але для них є гаслом "і в огні її окраденую збудять", а це значить, куй залізо, коли є огонь, бо огненність є їх кліматом. І поки вони там сперечаються за сюрреалізм, дадаїзм, акмеїзм, там унизу цієї ж будови, у кабінеті докторки Татяни Водяної відбувається така сцена: колишній командир повстанських частин Переяславщини під стягами армії Української Народної Республіки і колишній управитель Ухт-Печорського ГУЛАГ-а та в’язень чисельних допрів з-під прапору Союза Совєтських Соціялістичних Республік мають зустріч. Побачивши Миколу Водяного, Іван Мороз, мов би злякався, мов би він торкнувся проводу високого напруження, але він миттю отямився і щоб віддячитись за таку слабість, підняв праву руку на подобу римського сенатора і викрикнув: — Слава, батьку отамане! — Щоб не лишитись в боргу, Водяний гаркнув: — Ура, товаріщу начальніку! — І поки вони душилися у ведмежих обіймах, біля них все завмерло. Татяна, і так висока, спялась на пальці, кількох пацієнтів її почекальні забули свої болі і обернулись у вислів радости.