І коли Мар'яна Морозиха, появилась в колі таки зумовлень, після того, як вона, двадцять годин тому, ходила по вулиці Горького Москви, їй не було легко розрізнити де тут фантазія, а де реальність. Злетілося стільки того з цілого глобусу, ніби з різних вулиць Канева. Діти і внуки... Пили шампанське, співали многоліття, обнімалися й цілувалися, залишили гору дарунків, щоб наступного дня авто за автом, роз'їхатись та розчинитись просторі.
А Мар'яна, а Іван... Ось, як бачите. Їх залишено на шматку простору в сто десять акрів величезної, до самого північного полюса, країни і робіть там, що вам заманеться.
— Нащо тобі, Іване, стільки того? Де маємо жити? — питала Мар'яна, стурбовано оглядаючи знизу до верху десять кімнат свого нового місця під сонцем, при чому вираз її обличчя виявляв скоріше сум, ніж радість. Брутальна невірогідність. Куди лиш не глянеш, до чого не торкнешся — твоє. Це страшно.
— Якщо думаєш мало, у мене там ще клуня, — жартує Іван.
— Ніякі це, Іване, не жарти, — борониться Мар'яна.
— Хто каже жарти, — балагурить Іван.
— Думаєш, вони сюди не прийдуть? — питає Мар'яна зі школярською щирістю, і очі її збільшуються.
Найскладніше питання, яке Іван колись чув, над яким сам не раз зупинявся, і яке в цій безпосередності особливо вражало. З його обличчя збіг вираз жарту і він, ніби ненароком, бовкнув:
— Нещодавно, один з них на весь світ кричав: ми вас угробим!
— А що йому на це сказали? — спішно питає Мар'яна.
— Нічого. Сміялися, — буркнув Іван.
— Був час, коли й ми сміялися. А що б ти на це? — тисне Мар'яна.
— Щоб я на це? Це, жіночко, не так просто, готового рецепту тут нема, відмінні умови, відмінні люди, у нас воно вийшло живцем з віри... з чудотворної ікони одного чудотворця. Ти віриш, ти кричиш "ура", і твій рай забезпечений. Навіть коли й "нема Бога". Тут воно бухгальтерія... Балянс. Слово "капітал" тут ніякий страшак, певна кількість кредитових білетів, за які ти свій рай купуєш. І чим їх більше, чим твій рай кращий... І це знає навіть кожний вуличний продавець газет, при чому той ніколи не погодиться належати до тих, що кричать "ура", і їм все дають, ,,клясова свідомість" для нього така ж образа, як і "сучий син", бо його ідеал — Вандербільд. І такого тут не угробиш, це тут жива фактура. Від початку віків. Від гори до низу.
О, є! О, є! Господарство це велике і там ти чого хоч... Свобода ж. На вулицю вийдуть патлаті молодики, поб'ють тобі вікна, бо так їм хочеться, до тебе прийдуть молоді люди і заявлять, що ти кандидат до пекла, якщо ти не перейдеш на їх віру, в суді рішатимуть, хто сотворив небо і землю, але це... Жіночко! Це демократія. Тут тобі розпережись і трісни... Байдуже. Твоє діло. Все твоє, все знайдеш... Але єдине, чого тут не знайдеш — гробниці перед будовою Конгресу і в ній мумії, перед якою стоять черги, щоб їй вклонитися, — говорив Іван, сливе патетично.
— Жіночко! В цьому вся суть. Вся заковика. Збожнено творця черг, — говорив Іван, ніби він відкривав саме небо. — Без черги ти ноль, все в черзі... Тож то тут ти мотор, машина, якийсь б’юїк. Збираєшся на місяць. Як його, скажеш, таке угробити? З чергами сюди не рипайсь. А може! А може! Що ти, жіночко, на це скажеш? — відспівав Іван своє і обличчя його понялось сміхом.
Мар'яна посміхнулась на це також, їй, видно, це смакувало, хотіла, видно, ще щось з цього мішка запитати, але вийшло зовсім з іншої опери.
— А чи пригадуєш, Іване, коли ми вперше з тобою зустрілися? — говорила вона з посмішкою, від якої несло медом.
Іван ошарашений. Бух-тарах. Чогось такого він і не пригадує, весь той їх колишній світ, так завалений і такими глибами, що його звичайна пам'ять ледве чи й зрушить. Однак, питання впало і піднось відповідь.
— Ще й як пригадую. Бувало в тих різних таборах, при голоді... Хутір, ваша їдальня, пиріжки... Там це й звершилось.
— Ха-ха-ха! — вперше, по справжньому, розсміялась Мар'яна. Та які пиріжки... Тож на балю. Ти прийшов з війська... Молодий підпоручник... Школа давала баль .. Я попросилась на вальс... Ми шалено крутилися... Опісля ми вийшли в сад.. Ти оповідав про собачку Жучка, якого ви мали в сотні.
— О, о, о! Пригадую, пригадую. Ти була в білім серпанку.
— Не в білім, а рожевім.
— Добре пам'ятаю — в білім... І про ніякого такого Жучка не було мови. У нас такого не могло бути.
— Ой, же ж і забув. А я пам'ятаю. І знаєш чому? Бо той танець пішов зі мною... І пішов, і пішов. І коли б, може, не він, ми з тобою не сиділи б тут сьогодні, а коли я була сама, єдиним товариством були згадки. І той танець завжди в тому... На першому місці.
— Лицар з казки... Щось, як з тим Жучком.
— Іване! Старий скептюро. Коли б ти знав у якій була порожнечі.
— Тебе не відвідали? Геніяльний мій братик? Блискуча твоя сестричка?
— Знаєш, хто мене раз відвідав? Ніяк не вгадаєш. Михайло. Пригадуєш? Петрів. Власним автом... Увірвався і в голос, по-українськи, викрикнув: чи тебе, тітко, ще не догризли ті шакали. Михайле, кажу. То ж стіни. А він — брудні ті стіни і тільки. У нас, каже, можуть жити лиш три професії: брехуни, п'яниці, злодії. Але, Михайле! Сину! А він обняв мене, пригорнув... З тебе, тіточко, вийшов ідеальний боягуз. Продукт ленінізму. Налякав, налякав, залишив кіш їжі і від'їхав. А чи вгадаєш, що з ним сталося?
— Догадуюсь, — спокійно відповів Іван.
— А чи вгадаєш, за що?
— Ніяка загадка. Ясно.
— Не зовсім ясно. Дисидент. Чув щось таке? А такий був, кажуть, інженер, будував метро. А чи знаєш, куди його? До божевільні. Ти собі уяви. Пригадуєш, то Петро... Найбільший з нас боягуз, а син отаке... Чи не по матері — пригадуєш Катерину Львівну. Вона того Петра звала Шматро, не живуть вже обоє, а картини його також щезли з пам'яти, частина разом з хутором, портрети на звалку, переважно це були величності, а наші величності, знаєш... Дим-димок від машин ...
Отака їх мова. І було її сила-силенна, поминали далеких і близьких, а найбільше в тому мороці з'являлись Андрій та Ольга. Ця остання, як було вже сказано, змінила свою професію, перебралася в Пакистан та об'явила війну цілому союзові рад, на що Мар'яна має свій гострий погляд і свій коментар.