Тож то Андрій, також штабовець, але не зброї заліза, а зброї пера, кореспондент преси Києва "з театру воєнних діянь" при штабі головного командування Західнього фронту і живе він у комірному племінника Василя на правах родинности.
Тут їх таких леґіон, ранґа на ранзі, всіляких професій з генеральним завданням розмонтувати і вивезти, з цієї країни, все, чого недорозтрощили бомби Америки й Англії, від найскладніших комбінатів індустрії до звичайної зубної щіточки.
Іванові не могло й снитися, що він стане свідком експропріяції чужої власности такого розміру, його раціональний глузд не хотів з цим миритися, але він розумів, що це наслідок зриву суспільних норм від сімнадцятого року двадцятого століття, в зудареннях певних істин...
— Так воно, батьку, є, — казав на це його син Василь, одинокий з Морозів, якому пощастило вийти з цієї операції неушкодженим, ані фізично, ані духовно, бо трапилось, що його шлях життя проходив невтральною зоною воюючих протилежностей, уникаючи безпосереднього з ними контакту. Він був — механіка... Математика руху... Незалежна інстанція організму, без якої той не міг діяти... А тим самим його цінено, як вартість саму в собі всупереч вимог ідеологічних критерій, під диктат яких формувалось їх діяння.
— Так воно, батьку, є, — повторяв той Іванові, якому не пощастило взяти крок з дійсністю. — Це ти сам знаєш... Пригадай свої Ухт-Печорськи. А чи знаєш чому почалась ця війна? Щоб очистити нам терен для нових осягнень. Те, що вона зруйнувала у нас, давно належало на звалище, для нас це поштовх і претекст... Нам потрібна техніка... І ось нагода. Бери. Порядком справедливости. І не плач, сльозам тут не місце. Нам сприяють сили небес.
А! Іван це краще, ніж хто, знає. І якраз ось тут на брокатах згадує, і Ухту, і Чіб'ю, і свій танк, і палац. Як він надривавсь, заганяв в гроб, прирікав рай... Так. Це було. Він не перечить.
— Ти не можеш, — казав йому його син, — втримати кроку, тебе все ще путає хутір. Забудь. Це буря світового закрою.
— Ти думаєш, — казав на це збаламучений батько, — що для цього треба голодом вбити сім мільйонів ні в чому невинних?
— Батьку! Не сім, а сім раз по сім. Хто рахував, — говорив Василь, мов би тут мова про звичайні банкноти.
— Ні, сину, ні. Я пробував не рахувати. Болить. Повір, що болить. Людина. Я також іноді цього не бачив, але людина все таки людина і для чого, скажеш, город городить і капусту садить, коли станеш гатити нею греблю. Який в цьому, скажеш, сенс?
— Сенс? — питав бистро Василь. — Кажеш сенс? Нагло, серед мирного, білого дня зривається Кракатао... Бачиш, що з тим Берліном сталося. Сенс? Вождь тут, вождь там, гайль тут, ура там. Маси. Кричали, кричали і докричалися. Маєш. Дивись. Завтра кричатимуть мир, братерство, а після завтра... Ми, наприклад, збираємось ощасливити людство апетитом "грабуй награбоване" і, здається, маємо шанси... А тому, перестань, батьку, слюнити, це не в твоїй вдачі, а техніка нам потрібна і ми її здобуваємо, так воно є.
Між іншим, ця така повчальна літанія відбувалася сам на сам, Василя з батьком, у відсутності навіть Андрія, притишеним голосом, бо ж то обидва були свідомі, що таке на чоку і підлягає обліку, а Іван тут все таки гість... Йому, наприклад, ласкаво замінено його чорну валізочку на два, брунатного кольору чемодани солідної місткости, і як тут, скажете, противитись, коли ти їдеш до Києва в товаристві героїв "вітчизняної", де, як йому шепнули, відчуваються ,,гострі труднощі", а тому ті валізи наповнялись до відмови з додатком наплічників, про що подбав той самий Василь, виряджаючи батька в дорогу.
І одного гожого дня, в кінці травня, це сталося. Одягнутий у костюми з голочки, цивільний Іван та його супутник, в пагонах капітана, брат Андрій, залишають Берлін. До станції їх проводить полковник Василь. Довжелезний, вщерть набитий потяг з написом — Берлін-Варшава, Бресть-Київ. У одному з його вагонів, в гущі героїв в орденах і без них, знаходять вони своє місце. Атмосфера випитих "шнапсів", в клубах диму махорки, у співах і реготах, вирушалось в дорогу.
Минали розгромлену Германію, перетинали соціялістично-братню Польщу, наближались до священних рубежів "родіни", коли то почав мінятись і краєвид зовні, і найстрій нутра. Назовні, це розгортання обріїв, тож то в нутрі, це їх згортання. З наближенням "священних рубежів" у вагонах робилось тихше і тихше, і нарешті тихо зовсім. З облич зникали маски героїв і накладались маски боягузів. По вагонах протискались певні товариші у певних уніформах, перевірялись документи, розкривались мішки... Трофеї обертались в "барахло", подарунки у "ворожу пропаганду", герої лишались тільки з довгим носом і короткою "нормою".
На щастя, брати Морози мають змогу оминути "норму", їх поїздка "особливого відрядження", їх валізи "виняткового призначення"... Подбав про це, наймогутніший з них, спец з Фау, Василь. Ані "певні товариші", ані "священні рубежі" не роблять на них враження. Два дні і дві ночі і вони в Києві.
Київ. Що таке Київ? По перше, дощенту спалений вокзал, і люди. І їх багато. І так ніби вперше вони їх бачать. Втомлена, зжужмана маса... Стягнуті лиця, зношені одяги. І все обвантажене. Торби, клунки, валізки... І тиша. Мова півтону.
Десята година ранку, над містом, отуди, як Софія, здіймається сонце, вздовж хідників зеленіють дерева. Маси виливаються на майданчик перед вокзалом і розливаються вулицею Комінтерну. Ніде ніяких засобів комунікації, лиш руки і ноги, Іван і його величний брат, з місця обертаються на звичайних носіїв вантажу, їх одяги зім'яті, їх обличчя не миті, їх очі заспані, їх бороди вимагають бритви, а з високого, чистого неба, ллється і гріє, особливо для Києва сотворене, сонце і це додає їм ще більшої картинности.
Брати тягнуться до бульвару Шевченка, повертають вгору Пирогівською і облиті київськими потами, опиняються на Ленінській, звідки вже видно "Роліт" — будинок "інженерів людських душ", тобто письменників, у якому, на третьому поверсі, кватира з цидулкою Андрій Мороз.
Ось воно й є. Нарешті і ті три поверхи за ними, вони вдома, після їх берлінської кватири, все тут зухвало зменшене, цидулка на дверях тримається криво, самі двері поколуплені, ніби вривались до них вломники. І безлюддя. І німа тиша. Після їх бурхливої дороги, це тиха, залишена пристань з легким запахом смаженої цибулі.