ТЯЖКІ ЧАСИ
Місцеві політики, яким Чернець Істмен робив усілякі послуги, завжди публічно заперечували існування банд або заявляли, що йдеться лише про товариства, створювані з метою організації дозвілля та розваг. Нерозважлива битва під Рівінґ-тонським мостом їх занепокоїла. Вони викликали обох ватажків і зажадали, щоб ті уклали між собою мир. Келлі (який чудово розумів, що політики зможуть захистити їх від поліції ліпше за будь-які револьвери) негайно погодився; проте Іствуд (чиє могутнє тіло підбурювало його гординю) прагнув нової стрілянини й нових сутичок. Він відмовився, й політики змушені були пригрозити йому в'язницею. Зрештою два знамениті бандитські вожді зійшлися в барі на переговори, у кожного в зубах сигара, права рука — на руків'ї револьвера, зграя пильних головорізів навкруг. Рішення було суто американським: розв'язати суперечку боксерським двобоєм. Келлі був чудовим боксером. Матч відбувся в одному з бараків і став подією надзвичайною. За ним спостерігали сто сорок глядачів — браві хлопці в капелюхах-циліндрах набакир, жінки з високими монументальними зачісками. Бій тривав дві години й закінчився цілковитим взаємним виснаженням. Через тиждень знову затріскотіли постріли. Ченця заарештували, невідомо в котрий раз. Заступники відмовилися від нього з полегкістю; суддя дав Істмену десять років в'язниці, які тому й довелося відсидіти.
ІСТМЕН ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ
Коли все ще спантеличений Чернець вийшов із Сінґ-Сінґа, тисяча двісті хлопців з його банди розбрелися хто куди. Йому не вдалося зібрати їх знову, й тоді він вирішив діяти самостійно. 8 вересня 1917 року він учинив безлад на вулиці. А 9 вересня вирішив узяти участь у безладі набагато більших масштабів і завербувався в піхотний полк.
Нам відомі деякі подробиці з його військової кар'єри. Ми знаємо, що він був рішуче налаштований проти захоплення ворожих солдатів у полон і що одного разу (застосувавши рушничний приклад) перешкодив цій ганебній практиці. Знаємо також, що йому вдалося втекти зі шпиталю й повернутися на передову. Знаємо, що він відзначився в бою під Монфоконом. Знаємо, він потім розповідав, що, мовляв, деякі танці на Бауері куди небезпечніші, ніж та європейська війна.
ТАЄМНИЧИЙ, АЛЕ ЛОГІЧНИЙ ФІНАЛ
25 грудня 1920 року мертве тіло Ченця Істмена знайшли на одній з центральних вулиць Нью-Йорка. У ньому виявили п'ять куль. У щасливому невіданні смерті якийсь кіт звичайної породи розгублено терся навколо нього.
НЕКОРИСЛИВИЙ УБИВЦЯ БІЛЛ ГАРІҐЕН
Образ Арізонського краю — це перше, що постає в уяві; образ Арізонського краю і штату Нью-Мексико, цих земель, які лежать на славному фундаменті зі срібла та золота, земель запаморочливих і примарних, земель монументального плоскогір'я і ніжних кольорів, земель з білим блиском скелета, очищеного птахами. На цих землях перед нами постає інший образ, образ Малюка Біллі — вершника, який наче вріс у коня, хлопця з пістолетами, гучні постріли яких оглашають пустелю, а кулі, що з них вилітають, убивають на великій відстані, мов. якимись чарами.
Пустеля, насичена металами, суха й блискуча. Майже хлопчик, який, померши в двадцять один рік, уже заборгував людській справедливості двадцять одну смерть — "не рахуючи мексиканців".
СТАДІЯ ЛИЧИНКИ
Десь 1859 року в одному з підземних нетрищ Нью-Йорка народився хлопець, якому жах і слава подарували кличку Малюк Біллі. Розповідають, ніби він з'явився на світ зі стомленого лона ірландки, але виріс серед негрів. У цьому хаосі зі смороду та кучерявого чорного руна він щиро тішився своїм ластовинням і гладенько прилизаним рудим волоссям. Він пишався з того, що народився білим; був він також худим, відлюдкуватим, підлим. У дванадцять років приєднався до банди "Swamp Angels" (Болотні Ангели), небесних створінь, які чинили розбій у підземному світі клоак. Ночами, які пропахли запахом горілого туману, вони раптово виникали з цього смердючого лабіринту, йшли за якимсь випадковим німецьким матросом, збивали його з ніг ударом по голові, роздягали до спідньої білизни і йшли шукати нової здобичі. Командував ними сивоголовий негр Ґес Гаузер Джонас, відомий також своїм умінням труїти коней.
Іноді з горища якої-небудь халупи, що стояла біля води, жінка витрушувала на голову перехожого відро з попелом. Перехожий конвульсивно вимахував руками й задихався. На нього вмить навалювалися Болотні Ангели, затягували його в льох і там обчищали до нитки.
Такими були роки навчання для Біллі Гаріґена, майбутнього Малюка Біллі. Він не цурався театральних видовищ, і йому подобалося дивитись (мабуть, без ніякого передчуття, що це символи та знаки його майбутньої долі) мелодрами з життя ковбоїв.
GO WEST!1
Той факт, що в ті часи в переповнених театрах на Бауері (де глядачі кричали: "Підіймай лахманину!", якщо завіса бодай на мить затримувалася) безперервно ставили мелодрами з ков-
1 На Захід! (Англ.)
боями та пістолетними пострілами, пояснювався дуже просто: Америка тоді марила Заходом, він невтримно вабив її до себе. За тим обрієм, де заходило сонце, було золото Невади та Каліфорнії. За тим обрієм, де заходило сонце, була сокира, що валила на землю кедри, величезна вавилонська морда бізона, капелюх-циліндр з високим наголовком та безліч подружніх ліжок Брайґема Янґа; там були церемонії та гнів червоношкірих жителів Америки, гаряче й чисте повітря пустель, неозорі прерії, первісні землі, біля яких сильніше калатають серця, як калатають вони на березі моря. Захід кликав і манив. Безперервний цокіт кінських копит безперервно лунав у ті роки; то цокотіли копита коней, на яких тисячі американців поспішали на Захід. Десь 1872 року до цього потоку приєднався й Білл Гаріґен, що втік із прямокутної тюремної камери.
УБИВСТВО МЕКСИКАНЦЯ
Історія (що, як і декотрі кінорежисери, не завжди дотримується хронологічного порядку у сценах) тепер переносить нас до не завжди безпечної таверни, що загубилася в неозорій пустелі, наче у відкритому морі. Час дії — бурхлива ніч 1873 року. Точне місце — Льяно-Естакадо (штат Нью-Мексико). Земля майже надприродно рівна, але небо клубочиться грозовими хмарами, крізь які вряди-годи визирає місяць, — враження таке, ніби там височіють гори і розверзаються безодні. На землі — білий череп корови, виття та очі койота в темряві, стрункі коні та яскраве світло таверни. У приміщенні таверни, спираючись ліктями на єдину стійку, стомлені й могутні чоловіки п'ють міцні трунки й, хизуючись, подзеленькують великими срібними монетами, на яких викарбувані змія та орел. Якийсь п'яний тягне свою монотонну пісню, не звертаючи ні на кого уваги. Є тут такі, котрі розмовляють із багатьма "с" — певно, іспанською мовою, але таких тут зневажають. Білл Гаріґен, рудий пацюк із нью-йоркських нетрищ, — серед тих, котрі п'ють біля стійки. Він уже вихилив кілька чарок, але йому хочеться замовити ще одну — либонь тому, що в нього вже немає жодного сентаво. Його пригнічують люди з цих пустельних рівнин. Вони здаються йому величезними, шаленими, неймовірно спритними у приборканні дикої худоби та норовливих коней.