Існував іще один важливий аргумент, про який слід було пам'ятати: повторні й безумні звернення леді Тічборн до всіх, хто міг бачити її сина, незаперечно свідчили про її цілковиту впевненість у тому, що Роджер Чарлз не помер, про її нестямне бажання впізнати його.
ЗУСТРІЧ
Том Кастро, завжди готовий догодити кожному, написав леді Тічборн. Щоб довести свою ідентичність, він навів неспростовні докази: дві родинки біля лівого соска й один епізод зі свого дитинства, настільки прикрий, що він ніяк не міг забутися, коли на нього напав бджолиний рій. Лист був лаконічний і, як це було цілком природно для Тома Кастро та Боґля, вельми далекий від орфографічної досконалості. У пишному усамітненні одного паризького готелю вельможна дама читала й перечитувала його, заливаючись щасливими сльозами, й через кілька днів пригадала ті прикмети й ту далеку подію, про які їй нагадував її син.
16 січня 1867 року Роджер Чарлз Тічборн з'явився в цьому готелі. Перед ним ішов його шанобливий слуга Ебенезер Боґль. Стояв сліпучий сонячний зимовий день, а очі леді Тічборн були затуманені слізьми. Негр навстіж розчинив усі вікна. Яскраве світло зіграло роль маски; мати відразу впізнала блудного сина й розкрила йому свої обійми. Тепер, коли він сам з'явився перед нею, вона вже не потребувала записів зі щоденника та листів, які він надсилав їй з Бразилії, дорогих, але
другорядних реліквій, які допомагали їй пережити самотність цих гірких чотирнадцяти років. Вона з гордістю їх йому повернула — всі до одного.
Боґль стримано й радісно усміхнувся: тепер вони мають чим засвідчити особистість туманного привида, який претендує на роль Роджера Чарлза.
AD MAIOREM DEI GLORIAM1
Ця щаслива зустріч, коли мати впізнала свого блудного сина, зустріч, що відповідала всім традиціям класичної трагедії, мала б стати апофеозом цієї історії, забезпечивши або принаймні зробивши можливим щастя трьох людей: щастя справжньої матері, щастя самозваного, проте слухняного сина і щастя автора цього задуму, чиї винахідливість і фантазія увінчалися цілковитим тріумфом. Але Доля (так ми назвемо нескінченну взаємодію тисяч переплетених між собою причин) розсудила інакше. Леді Тічборн померла 1870 року, а її родичі подали позов проти Артура Ортона, звинувативши його в незаконному привласненні чужого імені та громадянського стану. Ці родичі ніколи не знали ні сліз, ні самотності, але вони знали, що таке жадібність і ніколи не вірили в товстого і майже неписьменного блудного сина, який так несподівано виплив у Австралії. Ортона підтримали численні кредитори, які постановили вважати його Тічборном, щоб він міг повернути їм борги.
Також він міг розраховувати на дружбу родинного адвоката Едварда Гопкінса та антиквара Френсіса Бейджента. Але цієї підтримки було не досить. Боґль дійшов висновку, що виграти процес у суді можна було, тільки спершись на потужну підтримку громадської опінії. Він надів на голову капелюх-циліндр, узяв пристойну парасольку й пішов шукати натхнення на респектабельних вулицях Лондона. Вечоріло; Боґль блукав доти, доки місяць медового кольору не відбився в прямокутних басейнах громадських водограїв. Бог його навідав. Боґль свистом підкликав кеб і наказав відвезти його до антиквара Бейджента. Той надіслав великого листа в "Тайме", де стверджував, що чоловік, який називає себе Тічборном, зухвалий самозванець. Лист був підписаний отцем Гудроном із Товариства Ісуса. Його ефект був негайним: добрі люди відразу здогадалися, що сер Роджер Чарлз став жертвою огидної змови єзуїтів.
1 До більшої слави Бога (лат.).
зо
ЕКІПАЖ
Процес тривав сто дев'яносто днів. Близько сотні людей посвідчили в суді, що звинувачуваний був справді Тічборном — серед них були й четверо його товаришів по зброї з шостого драгунського полку. Його прихильники не переставали повторювати, що якби він був самозванцем, то неодмінно підробив би схожість із юнацькими рисами свого прототипа. Крім того, леді Тічборн його впізнала, а мати помилитися не може, це ж усім очевидно. Усе йшло добре чи більш або менш добре, аж поки перед судом не постала, щоб дати свої свідчення, давня коханка Ортона. Боґля не збентежив цей підступний маневр "родичів"; він знову надів циліндр на голову, взяв парасольку й пішов шукати на респектабельних вулицях Лондона третє осяяння. Ми ніколи не довідаємося, чи він його знайшов. Він іще не встиг дійти до Примроуз-Гіл, як на нього наїхав той самий грізний екіпаж, який переслідував його протягом багатьох років. Боґль побачив, як він накочується на нього, закричав, але крик не допоміг йому врятуватися. Його відкинуло на бруківку, й копита запряженої в екіпаж шкапи проломили йому череп.
ПРИВИД
Том Кастро був привидом Тічборна, але цей привид став цілком безпорадний, коли ним перестав рухати геніальний розум Боґля. Коли йому повідомили, що Боґля вже немає на світі, привид відразу знітився, збляк. Він брехав і далі, але без ніякого ентузіазму й швидко заплутався в безглуздих суперечностях. Фінал передбачити було неважко.
27 лютого 1874 року Артур Ортон (він же Том Кастро) був засуджений на чотирнадцять років примусової праці. У в'язниці до нього ставилися з любов'ю; таким був його фах. За бездоганну поведінку йому скоротили термін на чотири роки. Коли він мусив покинути цей останній гостинний притулок — я маю на увазі в'язницю, то став їздити по містах і селах Сполученого Королівства, виступаючи з невеличкими лекціями, в яких або заявляв про свою невинність, або підтверджував свою провину. Його скромність і бажання всім подобатися настільки підкорили його поведінку, що нерідко він починав з того, що виправдовував себе, а під кінець вечора признавався в тому, що винний, завжди йдучи назустріч бажанню публіки.
2 квітня 1898 року він помер.
ВДОВА ЧІНҐА, ПІРАТКА
Слово "корсарка" може розбудити в нас спогад, у якому немає нічого незвичайного чи цікавого: спогад про одну вже давно злинялу сарсуелу, в якій дівчата, надто схожі на звичайнісіньких служниць, грають на сцені таких собі хореографічних піраток, які танцюють на хвилях, виготовлених із картону. А проте справжні корсарки були: жінки, обізнані в морській справі, спроможні підкоряти команди, що складалися з диких і лютих чоловіків, переслідувати й грабувати великі палубні кораблі. Однією з таких піраток була Мері Рід, яка одного разу заявила, що професія піратки не для кожної жінки і щоб із честю робити цю справу, треба бути хоробрим чоловіком, таким, як вона. На самому початку її дивовижної кар'єри, коли вона ще не стала капітаншею, брутальний матрос на борту корабля образив одного з її коханців. Мері викликала нахабу на поєдинок і билася з ним зі зброєю в обох руках, за звичаєм островів Карибського моря: у лівій — громіздкий і ненадійний пістолет, у правій — вірна шабля. Пістолет дав осічку, але шабля не підвела... Десь близько 1720 року ризиковану кар'єру Мері Рід урвала іспанська шибениця, у Сантьяґо-де-ла-Веґа (Ямайка).