Всесвітня історія підлоти

Сторінка 11 з 13

Хорхе Луїс Борхес

УДАВАНА ГАНЬБА

Замок загиблого Такумі-но-Камі був конфіскований; його воїни розійшлися хто куди, родина розорилася й зубожіла, а ім'я його було прокляте. Проте пішла чутка, що в ніч після його вимушеного самогубства сорок сім його воїнів зібралися на вершині гори й ретельно обміркували задум, який вони й здійснили через рік. Відомо, що вони були змушені діяти без невиправданого поспіху, й деякі з їхніх нарад відбувалися не на важкодоступній вершині гори, а в лісовій капличці, дуже скромній дерев'яній хатині, що не мала інших окрас, крім скрині, в якій зберігалося дзеркало. Вони мріяли про помсту, і їм, либонь, важко було дочекатися, коли для неї настане слушний час.

Кіра Котсуке-но-Суке, ненависний церемоніймейстер, укріпив свій замок, і величезний загін лучників та воїнів з мечами супроводжував його паланкін. Він повсюди розіслав своїх вірних, спостережливих і добре замаскованих шпигунів. Але ні за ким не стежили й не спостерігали так пильно, як за ймовірним ватажком месників, радником Кураносуке. Цей же останній випадково про все довідався й відповідно побудував свій план помсти.

Він переселився до Кіото, міста, якому не було рівних у всій імперії за барвами його осені. Там він почав тинятися по борделях, гральних закладах і тавернах. Незважаючи на своє сиве волосся, він водився зі шльондрами, з поетами і навіть гіршим набродом. Одного разу його виштовхали з шинку, й він до ранку проспав біля порога, уткнувшись носом у власну блювотину.

Один молодик із Сатсуми його впізнав і сказав зі смутком та гнівом: "Чи не бачу я перед собою того самого радника Асамо Такумі-но-Камі, який допоміг своєму володареві померти, а тепер, замість помститися за його смерть, загруз у ницих насолодах і в ганьбі? О ти, не гідний називатися самураєм!"

Він копнув ногою в обличчя сплячого і плюнув на нього. Коли шпигуни доповіли Котсуке-но-Суке, що радник загиблого поставився з цілковитою байдужістю до цього приниження, той відчув велику полегкість.

Але радник на цьому не зупинився. Він прогнав свою дружину та найменшого зі своїх синів і купив собі хвойду в будинку розпусти. Це був учинок настільки ганебний, що серце його ворога звеселилось, а його боягузлива обережність ослабла. Він навіть дозволив собі зменшити наполовину кількість своїх охоронців.

В одну з буремних зимових ночей 1703 року сорок сім воїнів зібралися в одному занедбаному саду в околицях Єдо неподалік від мосту та від фабрики, на якій виготовлялися гральні карти. Вони прийшли з прапорами свого володаря. Перш ніж піти на штурм, вони попередили сусідів, що мають намір не вчинити грабіжницький напад, а здійснити військову операцію для відновлення справедливості.

ШРАМ

Два загони штурмували замок Кіра Котсуке-но-Суке. Першим командував сам радник, і його загін прорвався через головний вхід; другим — його старший син, якому ще не виповнилося шістнадцяти років і який у ту ніч загинув. Історія зберегла деякі моменти тієї кошмарної битви: ризикований спуск по мотузяних драбинах, які розгойдувалися в повітрі, барабан, що покликав в атаку, затятий опір захисників, лучники на даху, чиї смертоносні стріли влучали в найважливіші органи людей, заляпана кров'ю порцеляна, жарке полум'я і крижаний холод смерті, огидна безсоромність трупів, які лежали повсюди. Дев'ятеро воїнів загинули; захисники замку були не менш хоробрими й не хотіли здаватися. Але незабаром після півночі їхній опір було зламано.

Проте Котсуке-но-Суке, ганебний винуватець цих подвигів відданості, зник безслідно. Його шукали по всіх закутках цього поставленого з ніг на голову замку й уже втратили надію знайти, коли радник звернув увагу на те, що його постіль досі тепла. Пошуки відновили й виявили вузьке вікно, сховане за бронзовим дзеркалом. Унизу за вікном, у крихітному внутрішньому дворику, стояв і дивився на них чоловік у білому спідньому одязі. Меч тремтів у його правій руці. Коли до нього спустилися, він здався без бою. На лобі в нього виднівся шрам: то був давній слід від меча Такумі-но-Камі.

І тоді забризкані кров'ю воїни впали навколішки перед ненависним ворогом і сказали йому, що вони служать володареві замку Ако, якого він довів до ганьби та смерті, і просили його накласти на себе руки, як годиться самураєві.

Проте марно вони пропонували цьому чоловікові з ницою душею померти почесною смертю. Почуття честі було йому невідоме, й удосвіта їм довелося відтяти йому голову.

ВИКОНАНИЙ ОБОВ'ЯЗОК ВІДДАНОСТІ

Здійснивши помсту (але без гніву, без хвилювання, без жалю), воїни вирушили до храму, в якому покоїлись останки їхнього володаря.

І ось вони йдуть і несуть у казанку неймовірну голову Кіра Котсуке-но-Суке, по черзі турбуючись про те, щоб вона належно збереглася. Вони йдуть через поля та провінції в невинному світлі дня. Люди благословляють їх і плачуть. Князь Сен-даї запрошує їх погостювати в нього, але вони відповідають, що їхній володар чекає їх уже майже два роки. Вони входять до темної гробниці й кладуть голову ворога на віко труни.

Верховний суд ухвалює вирок. Він такий, якого вони й чекали: він дарує їм честь самим заподіяти собі смерть. Вони виконують його, деякі в палкому і щасливому екстазі, й лягають на вічний спочинок поруч зі своїм володарем. Старі й молоді приходять молитися на могилу цих вірних воїнів.

МОЛОДИК ІЗ САТСУМИ

У натовпі прочан одного разу з'явився запилений і стомлений молодик, який, певно, прийшов дуже здалеку. Він простерся ниць перед пам'ятником Ойші Кураносуке, радника, й голосно промовив: "Я бачив тебе, коли ти лежав під дверима борделю в Кіото, й не подумав, що ти обмірковуєш помсту за свого володаря, ти здався мені солдатом без віри, і я плюнув тобі в обличчя. Я прийшов, щоб спокутувати свою провину перед тобою". Сказавши ці слова, він учинив харакірі.

Головний жрець храму належно оцінив його мужність і звелів поховати його поряд із могилами воїнів.

Такий кінець історії про сорока сімох відданих воїнів, а втім, вона ніколи не матиме кінця, бо всі ми, люди, хоч, можливо, нам і бракує почуття відданості, але ми ніколи не втрачаємо надію знайти його, а тому вічно прославлятимемо їх своїм словом.