Машина блискавично проносилася повз інші машини, автобуси, переганяла їх. Шофери і пасажири з подивом та жахом дивилися на легкове авто без водія.
Хлопці з пихою поглядали довкола. Варка запалила сигарету, задимила.
— Ось як треба жити! — галасувала вона. — А то працювати! Нема дурних!
Петро почав співати від надмірної радості. Іван та Варка приєдналися до нього, підхопили пісню.
Блискавицею пробігають обабіч
зелені поля,
буйні сади,
привітні села з біленькими хатами.
Люди полють буряки,
трактористи обробляють плантації,
пастухи пасуть корів,
а машина невтомно пре посеред автостради,
і перед нею врізнобіч розлітаються зустрічні сіренькі авто та підводи.
Зненацька Петро гукнув:
— Стій, зупинися!
Машина зупинилася.
— Що ти хочеш? — здивувався Іван.
— Ми повинні допомагати людям, — заявив Петро. — Он жінки полють. Завертай до людей, на поле, — наказав він автомобілю.
Машина повернула з автостради, весело покотилася польовою дорогою.
— Вигадки! — невдоволено проспівала Варка. — Навіщо тобі ці заскоки?
— Треба, треба, Луїзонько! — весело гукав Петро. — Не треба одриватися від народу!
А над полем линула прегарна прадавня пісня: "Ой піду я лугом, лугом-долиною, ой чи не зустрінусь з родом-родиною..."
А сапи легко і прудко бігали рядочками, підгризаючи бур’яни.
Одна з дівчат — весела, кирпата — розігнула спину, закричала:
— Дівчата, якесь начальство пре!
— Де?
— А он!
— Тю на них! А шофера не видно!
— А нащо їм шофер! Їх машина й так слухається!
— Ха-ха-ха! Таке скажеш!
— А хто то там сидить з розпущеними косами? Наче відьма!
— Якась краля!
— Мо’, закордонна? Якесь важне цабе! То, певно, її возять, показують, розказують!
— Диви, диви, у неї голі ноги!
— Тю, дурна! То тепер таке носять! Уже й у Києві дівчата перебрали ту моду! Кажуть, що вигідно: економія і видно товар!
— Ха-ха-ха! — заливалися полільниці. — Мотря, як скаже, — мов припечатає!
Машина підкотилася, зупинилася. Петро надувся і басом сказав:
— Привіт трудящим!
— Привіт гулящим! — гукнула кирпата дівчина.
— Може, яка поміч потрібна? — солідно запитав Петро. — Дамо! Абсолютно кажу!
— Потрібна! — засміялася весела дівчина. — Робочих рук би нам. Злазьте з машини та беріть сапи в руки, допоможіть сапати!
Дівчину смикнули за спідницю ззаду. Петро нахмурився.
— Ми серйозно пропонуємо. Абсолютно кажу! Можемо зробити так, що поле одразу буде чисте. А ви — спочинете. Га?
— Таких мастаків і в нас вистачає. — зареготалася дівчина. — На папері пишуть, а на ділі — нема. Це, мабуть, ви їх навчили?
Дівчата засміялися.
— Нам такої помочі не треба. Самі справимося. А валятися в тіні нема коли. Будемо спочивати — вам же нічого їсти буде.
— Їдь назад! — наказав Петро.
Машина круто завернула, помчала польовим шляхом, аж курява знялася.
Над нивами котився регіт.
— Де вони тільки беруться, брехуни такі?
Лімузин знову помчав автострадою. Петро похмуро оглядався назад.
— Нічого не розумію. Якісь люди пришелепуваті. Їм хочеш як краще, а вони, мов барани!
— Наше діло — запитати, — розсудливо озвався Іван. — А вони — як бажають!
— І то правда!
— Гей, джентльмени! — сказала Варка. — Попереду — ДАІ.
— Проскочимо.
Орудівець на перехресті махнув смугастою палицею, засюрчав. Машина не зупинилася.
Іван оглянувся, злякано мовив:
— Сідає на мотоцикл. Доганяє. Чого б це?
— Бо шофера нема, — невдоволено сказав Петро.
— Що ж будемо робити?
— Викрутимось!
Мотоцикл торохтів уже зовсім близенько.
— Гей, зупиніть машину! — кричав міліціонер.
— Навіщо? — відгукнувся Петро, оглядаючись.
— Зупиніть, кажу!
— Стій! — наказав Петро.
Зупинилися. Орудівець хвацько підкотив мотоциклом, заглушив мотор. Взяв під кашкет.
— Хто і звідки?
— Гм! — зам’явся Петро, а Іван тим часом прищулився в куточку, мов побитий кіт. — З Києва. З Верховної Ради.
— З Верховної? — здивувався міліціонер. — А чому без номера?
— Як без номера? — не повірив Петро. Перехилившись через борт, почав роздивлятися.
— Не там, не там дивитеся, — сказав орудівець. — Отут номер повинен бути, ззаду. А окрім того — як ви без шофера їдете?
— Автоматична машина, — солідно заявив Петро. — Електроніка. Перший експериментальний зразок.
— Не чув про таку, — заявив міліціонер. — По трасі повідомляють про експерименти. Де документи? На машину. Та й ваші разом. Щось ви, хлопці, підозрілі! І баришня ваша теж!
— Попалися! — прошепотів Іван. — Я ж тобі казав!
— Що ви там шепочетесь? Документи!
Орудівець поліз до кобури з пістолетом.
— Я тепер бачу, які ви експериментатори! Ану, вилазьте!
— Петю, командуй! — зашипів Іван, ховаючись за Варку. Та копнула його ногою. Петро розгублено дивився по боках, вгору.
— Давай, давай! — безапеляційним тоном сказав міліціонер, оголивши пістолет. — Господь бог вас не врятує! Нічого в небо дивитися!
Над полем з гуркотом здіймався у вись реактивний літак. Петро радісно оскальнувся, швиденько мовив:
— Хай ми будемо в тому літаку!..
Раз!
Перед міліціонером простяглося пустельне шосе. Ніде нікого. Тільки десь здалека наближався великий рефрижератор.
Орудівець протер очі, оглянувся, наставив долоню до свого рота, хукнув. Принюхався.
— Наче ж не пив... А приверзлося...
А тим часом —
у салоні "ІЛ-18", де пасажири читають газети та попивають чайок,
де стюардеса розносить мінеральну воду,
зненацька в проході з’являються Петро, Іван та Варка.
Сусідні пасажири здригаються від несподіванки. Стюардеса завмерла, випустила з рук тацю. Стакани з дзенькотом впали на підлогу, розбилися.
— Громадяни! Звідки ви тут взялися?
— Ми... летимо, — розв’язно сказав Петро.
— Разом з вами, — додала Варка, критично оцінюючи поставу стюардеси примруженим поглядом.
— Куди? Коли ви сіли?
— Їх не було, — закричали пасажири. — Вони зайцем!
— Громадяни, куди ви летите?
— А ви... куди? — нахабно перепитав Петро.
— Ми в Адлер. А ви куди? Покажіть квитки і документи!
— В Адлер? — весело озвався Петро. — Ну, то й ми туди!
Повернувся до Варки, підморгнув.
— Це — на березі моря. Рвонули?
— Лади, Петер! — засміялася Варка. — Шуруй!
— Громадяни, не викручуйтесь, — вимагала стюардеса. — Покажіть квитки!
— На берег моря, в Адлер! — скомандував Петро.