"Це через Гершля?"
Він знов намалював ногою коло.
"Ну, тоді візьми мене з собою", — сказав я, хоча зовсім не планував цього говорити.
"Нє", — сказав він.
Мені знову захотілося попросити його "візьми мене з собою", але я знав, шо він знову скаже "нє", і шо я не зможу чути це шоб не заплакати, і шо я не хочу плакати перед Дєдом.
"Ти не спіши з рішенням, — сказав Дєд, — я не думав, шо ти рішиш так скоро. Я взагалі думав, шо ти мені відмовиш".
"А чого це ти думав, що я тобі відмовлю?"
"Бо ти не розумієш, шо твориться".
"Все я розумію".
"Нє, нічого не розумієш".
"Але ж цілком можливо, шо я погоджуся".
"Я би дав тобі за це шо-небудь з того, шов мене є, і ця річ була би в тебе доти, поки я не верну тобі гроші — а до цього не довго".
"Візьми мене з собою", — знову сказав я, хоча й не думав, шо скажу — само вирвалося з рота, як ті речі, шо повипадали з Трохимового воза.
"Нє", — сказав він.
"Ну, будь ласка, — попросив я, — зі мною ж буде легше. Я можу багато чим помогти".
"Мені треба знайти її самому", — сказав він, і в той момент я подумав, шо як я дам йому гроші і він поїде, то я вже свого Дєда більше не побачу.
"Ну то хоч Ігорчика візьми".
"Нє, — сказав він, — тільки сам". Мовчанка. А потім: "І Баті не говори".
"Ну, ясно", — сказав я, бо й не збирався оповіщати про це Батю.
"Це має бути наша тайна".
Оця остання річ, яку він сказав, найсильніше Опечаталася в моєму мозку. До мене це не доходило, аж поки він не сказав — це справжня тайни. Між нами є шось, про шо знаємо тільки ми двоє і більше ніхто на цілому світі не знає і знати не зможе. Це тайна нас двох разом, а не двох окремо.
Тоді я оголосив йому, шо з відповіддю не затримаю.
Але я не знаю, Джонатан, шо робити, і я би хотів, шоб ти мені підказав, як поступити правильно. Я знаю, шо правильна відповідь зовсім не обов'язково має бути. Може бути дві правильних відповіді, а може, їх і нема зовсім? Мені цікаво, шо ти скажеш. Обіцяю звернути увагу на твою думку. Але не обіцяю, шо коїтиму гармоні ІІпо до неї, бо є речі, про які ти не можеш знати. (Ну і, ясно, я прийму рішення ше до того, як ти отримаєш цей лист. Наша комунікація завжди Іхнірвана в часі.)
Я не дурень, я знаю, шо Дєд валюту повернути мені ніколи не зможе. І це значить, шо ні я, ні Ігорчик в Америку так і не попадемо. Наші мрії взаємно ліквідуються. Я ше такий молодий, а Дєд "юг такий старий — тому ми заслуговуємо на свої мрії, але втілити й ту, і другу неможливо.
Я знаю, шо ти скажеш. Ти скажеш: "Я надішлю тобі грошей". Ти скажеш: "Можеш повернути мені гроші, коли вони в тебе будуть, або можеш взагалі їх не повертати, і більше про це не будемо". Я знаю, шо ти так скажеш, бо я знаю, шо ти добра особистість. Але це неприйнятно. По тій же причині, шо і Дєд не хоче мене взяти з собою, і я не можу взяти твою валюту. Такі речі не вибирають. Розумієш? Будь ласка, спробуй зрозуміти. Ти єдиний, хто розумів мене з півслова, і я тобі скажу, шо тебе з півслова можу зрозуміти теж тільки я.
Чекатиму на твого листа нестримно.
З відкритим серцем, Олександр
Увертюра до ясності
Поки ми повернулися в готель, було вже так пізно, шо аж рано. За стійкою портьє тяжким сном спав власник. "Горілка, — сообразив Дєд, — нам всім треба випити". — "Та чого ж втрьох, давайте вчотирьох", — сказав я, киваючи па Семмі Дейвіса Молодшого, який цілий день вів себе дуже добропорядно. От так вчотирьох ми й рушили в бар. "А, вже вернулися", — сказала офіціантка, коли нас побачила. "І єврей знов з нами", — додала вона. "Стули пельку", — сказав Дєд, причому це не був якийсь душероздираючий крик — Дєд сказав це тихо, так, ніби знав, то вона має просто-напросто закрити рот. "Ну, вибачте", — відповіла офіціантка. "Та не пережинайте", — сказав я, бо не хотів, шоб вона через таку дурницю була вороже до нас налаштована; по того ж, коли вона нахилялася, я міг бачити її цицьки. (І для кого я це написав, Джонатан? Я ж більше не хочу виглядати гидотним, і вже не намагаюся бути смішним.) "Ні, ви дивіться, — сказав Дєд, — тепер по відношенню до єврея треба проявляти м'ягкість". — "Що відбувається? — спитав герой, — чому нас не пускають?" — "Ану, попроси пробачення, як має бути", — знову звернувся Дєд до офіціантки, яка насправді була зовсім юною дівчиною, ше молодшою за мене. "Пробачте, що назвала вас євреєм", — сказала вона. "Вона просить пробачення, шо назвала вас євреєм", — переклав я герою. "А звідки вона це знає?" — "Вона знає, бо я їй це сказав за сніданком". — "Ви їй сказали, що я єврей?" — "Так треба було". — "Це коли ми пили мокачино?" — "Мушу виправити: то була кава". — "Шо він там белькоче?" — спитав Дєд. "Було би ліпше, — сказав я Дєду, — якби ми заказали столик і багато випити, і ше би добру закуску". — "А що вона ще про мене сказала? — не замовкав герой. — Вона ще що-не-будь говорила? Між іншим, у неї цицьки виглядають, коли вона нахиляється". (Ага, Джонатан, це ти сказав, пам'ятаєш? Я це не видумав, так шо тобі й відповідати.)
Ми пішли за офіціанткою до нашого столика в кутку. Взагалі-то ми могли би сісти за який-небудь інший стіл, бо тепер були в ресторані самотні та ексклюзивні. Я міг тільки будувати припущення, чого вона нас посадила в кутку. "Що вам подати?" — спитала дівчина. "Чотири порції горілки, — мовив Дєд, — одну з них у мисочці. А у вас є шось таке поїсти, у чому би не було м'яса?" — "Хіба арахіс", — відповіла вона. "Це дуже добре, — сказав Дєд, — тільки псині арахісу не давати, вона як тільки доторкнеться до нього, то зразу ж захворіє". Я зразу ж переклав це героєві, бо подумав, шо йому буде весело. Але він тільки слабо усміхнувся.
Коли офіціантка повернулася з випивкою і мисочкою горішків, ми вже обговорювали наш нинішній день і складали плани на завтра. "На 19.00 його треба доставити на поїзд, так?" — "Так, — сказав я, — так що ми повинні покинути готель в обід, шоби позбутися будь-якої небезпеки". — "А може, у нас ше буде час трохи пошукати?" — "Не думаю, — сказав я, — і де шукати? Нічого не лишилося. Нема в кого спитати. Ти пам'ятаєш, шо вона сказала?" Герой нас більше ні про шо не питав, не встрявав навіть з яким-небудь малесеньким питанням. Він узагалі був зовсім поглинутий своїм арахісом. "Без нього було б легше", — сказав Дєд, показуючи очима на героя. "Але ж це його шукання", — сказав я. "Чого це?" — "Ну, тому шо ми шукаєм його діда". "Та не шукаєм ми його діда, ми шукаєм Августину. І вона не більше його, чим наша". У такому ракурсі я про це не думав, але це була правда. "Про що ви там говорите? — запитав тут Джонатан. — До речі, можеш попросити офіціантку, щоби принесла ще горішків?"