"Вже так темно", — сказав я, розуміючи, шо це звучить по-дурному. Але інколи ліпше сказати шось дурне, ніж мовчати взагалі. "Так", — сказала Августина. "Стемніло", — сказав я герою, який повернувся з мішками болота. "Так, сказав він, — тут надто темно. Я не звик знаходитися так далеко від штучного світла". — "Це правда", — сказав я. "Так шо з нею сталося? — наполягав Дєд, — їй вдалося втекти, так?" "Так". — "Хтось же її врятував?" — "Ні. Вона стукала до сотні дверей, але жодні з них не відчинилися для неї. Вона заповзла аж до лісу і там знепритомніла від втрати крові. Вона прокинулася вночі. А кров до того часу висохла. І хоча І) неї було відчуття, що вона вже мертва, мертвою була тільки дитина. Дитя прийняло на себе кулю і врятувало свою матір. Чудо". Все сталося надто швидко, так шо я тепер нічого не встигав зрозуміти. Ну, я би хотів розуміти кожне слово з цієї історії, але у ній для розуміння кожного слова треба було мінімум рік. "Вона могла просуватися дуже повільно. Отак вона й вернулася у Трохимбрід, йдучи слідом власної крові". — "Так нашо ж вона поверталася?" — "Тому що була молода і ще дурна". (Ми теж тому повернулися, так, Джонатан?) "Вона боялася, шо її уб'ють?" — "Ні, цього вона якраз зовсім не боялася". — "І шо сталолся потім?" — "Було дуже темно, всі сусіди вже спали. Німці пішли вже в Колки, а тому їх було нічого боятися. Хоча вона б не боялася їх, навіть якщо б вони й зосталися. Тоді вона обійшла всі єврейські хати й тихо все позбирала: книжки, одяг — все". — "Нашо?" — "Щоби цього всього не могли забрати". — "Нацисти?" — "Та ні, — сказала вона, — сусіди". — "Та ну", — — сказав Дєд. "Так", — сказала Августина. "Ні". — "Так". —"Ні". — "Далі вона пішла до тіл, які лежали в ямі біля синагоги, познімала з них золоті коронки, пообрізала волосся, найкоротше, як тільки могла, і навіть свою матір обстригла, і навіть свого чоловіка, і навіть себе". — "Як? Нашо це?" — "А далі?" — "Потім вона сховала всі ці речі в лісі, щоби могти їх потім знайти, коли повернеться, і пішла собі". — "Куди?" — "Куди вдасться". — "Куди?" — "У Росію, в інші місця". — "А далі?" — "А далі вона повернулася". — "Навіщо?" — "Щоби зібрати речі, які вона заховала, і побачити, що ще залишилося. Всі, хто повернувся, сподівалися, що вони побачать свої домівки, і друзів, і навіть родичів, яких бачили вже забитими. Бо говорили, що коли буде кінець світу — прийде Месія". — "Але ж це не був кінець світу", — сказав Дєд. "Був. Але Месія просто не прийшов". — "Шо ж він не прийшов?" — "Так ми отримали урок, який можемо отримати зі всього, що стається — Бога не існує. Згадайте всі Його приховані подоби, і ви в цьому пересвідчитеся". — "А шо як то було випробування твоєї віри?" — запитав я. "Я не можу вірити в Бога, який так випробовує віру". — "А якшо це було не в його владі?" — "Я не можу вірити в Бога, який не спинив того, що тоді відбувалося". — "А якшо все це зробила людина, а не Бог?" — "У людину я не вірю також".
"Так шо ж вона побачила, коли вернулася вдруге?" — спитав Дєд. "Оце, — сказала Авгус-тина й показала рукою в темряву, — нічого. Тут усе точнісінько так само, як і тоді, коли вона повернулася. Вони забрали все, що залишили німці й розійшлися по інших штетлях". — "І коли вона побачила все це, то пішла геть?" — спитав я. "Ні, вона зосталася. Вона відшукала найближчу до Трохимброда вцілілу хатину — після війни вони були пусті — і пообіцяла собі, що житиме там, аж доки не помре. Знайшла всі речі, які заховала, і перенесла все те в хатину. То була її кара". — "За шо?" — "За те, що вона вижила".
Перед від'їздом Августина відвела нас до стели пам'яті Трохимброду. Це була кам'яна брила, розміром з героя, поставлена посередині поля, наскільки посередині — не можна було побачити, бо була глупа ніч. На стелі російською, українською, на івриті, польською, на ідиші, англійською і німецькою мовами було зроблено такий напис:
ЦЕЙ МОНУМЕНТ ЗВЕДЕНО ДЛЯ УВІКО-ВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ 1204 МЕШКАНЦІВ ТРОХИМБРОДУ, КОТРІ ЗАГИНУЛИ ВІД РУК НІМЕЦЬКИХ ФАШИСТІВ 18 БЕРЕЗНЯ 1942 РОКУ
Зведено 18 березня 1992 року Іцак Шамір, прем'єр-міністр держави Ізраїль
Ми з героєм ше довго стояли перед цією стелою, навіть коли Августина з Дєдом давно пішли й розчинилися в темряві. Він не розмовляв. У такій ситуації ніхто б не розмовляв. Я глянув на нього, коли він почав переписувати інформацію з монумента до себе в щоденник, але я впевнений, шо і він глянув на мене, поки я вивчав стелу. Він усівся на траві, і я також сів біля нього. Так ми декілька хвилин посиділи, а потім разом лягли на спини, і трава стала нам за ліжко. Оскільки було дуже темно, ми могли бачити багато зірок. Здавалося, шо ми під здоровенною парасолею чи під спідницею. (Це не те шо я для тебе це написав, Джонатан, мені тоді саме так і здавалося.) Довгий час ми говорили про різні речі, але якшо чесно, я не слухав його, а він не слухав мене, а ше я не чув себе, і він себе теж не чув. Ми лежали на траві під небом, і це було все, чим ми займалися.
Нарешті вернулися Дєд і Августина.
Назад ми приїхали на 50 відсотків швидше, ніж витратили часу на приїзд до Трохимброда. Я точно не знаю, чого так вийшло, хоча й маю деякі припущення. Коли ми вернулися, Августина нас у дім вже не запросила. "Вже пізно", — сказала вона. "Ти, певно, змучилася", — сказав Дєд. Тоді вона трохи усміхнулася: "Та я тепер і сплю не дуже багато". — "Так запитайте її про Августину", — попросив герой. "А от Августина, ця жінка з фотографії, ви знаєте шось про неї? Може, знаєте, як її можна знайти?" — "Ні", — сказала вона й поки говорила, то дивилася тільки на мене. "Я знала, що його дід утік, бо бачила його пізніше за рік чи за два". Вона дала мені час перекласти. "Він повернувся у Трохимбрід, щоби подивитися, чи не прийшов Месія. Ми пообідали у мене. Я приготувала йому щось із того дріб'язку, який у мене був, а ще він помився. Ми завжди намагалися бути чистими. Я бачила, що він багато натерпівся, але ми знали, що питати одне в одного нічого не можна". — "Тоді запитайте її, про що вони взагалі говорили?" — "Він хоче знати, про шо ви тоді говорили". "Та ніби й ні про що. Про якісь дрібниці. Ну, пам'ятаю, говорили про Шекспіра, про п'єсу, яку обоє читали. У них удома була бібліотека на ідиші, ви це знаєте, от він і дав мені колись почитати одну з книжок. Ага, мені здається, що вона є в мене дотепер. Я би могла її знайти і віддати вам". — "І шо ви робили потім?" — спитав я. "Ми посварилися через Офелію. Дуже посварилися. Він довів мене до плачу, а я його. А про щось інше ми не говорили. Дуже боялися". — "Він тоді вже зустрів був мою бабусю?" — "Він уже тоді зустрів свою другу дружину?" — "Не знаю. Він жодного разу про неї не згадував, я думаю, що згадав би, якби вже зустрів. Так що, напевне ні. Тоді були не найкращі часи для розмов. Кожен завжди боявся сказати щось не те, а тому всі взяли собі за правило не говорити взагалі". — "Запитайте її, як довго він пробув у Трохимброді". — "Він хоче знати, як довго його дід пробув у Трохимброді". "Тільки півдня: пообідав, помився й посварився зі мною, — сказала вона, — і я думаю, що він думав пробути ще менше. Йому тільки треба було подивитися, чи не прийшов Месія". — "Як він виглядав?" — "Він хоче знати, як виглядав його дід" Вона усміхнулася й засунула руки до кишень свого халата: "Його дід мав грубо витесане обличчя й жорстке темне волосся. Скажи йому це". —"Дід твій мав грубе обличчя й темне волосся". — "Він не був високим. Десь так твого зросту. Скажи йому". — "Він не був високий, десь такий, як ти". — "Багато що в ньому змінилося. Раніше я знала його хлопцем, а тут за два роки він перетворився у старого чоловіка". Я переклав це герою і запитав: "А він подібний на свого діда?" — "Взагалі — так. Але Сафран підчас війни дуже змінився. Я би не бажала йому змінитися так, як його дід". — "Вона каже, шо колись він виглядав, як ти, а потім змінився. Вона бажає тобі ніколи так не мінятися". — "Запитайте її, чи багато ще тут людей, які вижили". — "Він питає, чи багато ше тут євреїв полишалося?" "Ні, — відказала Августина, — є один єврей у Ківерцях, він іноді приносить мені провізію. Каже, що мав колись спільні справи з моїм братом з Луцька, хоча ніякого брата в мене в Луцьку нема. А ще один, також єврей, живе в Сокрицях, той взимку розпалює мені в печі. Зимою мені тяжко, бо я вже стара і дров собі сама нарубати не можу". Я все це переклав герою. "Запитайте її, — попросив він, — як вона думає, чи можуть вони знати щось про Августину". — "Чи вони шось знають про Августину?" — "Та ні, — сказала вона, — вони ж такі старі. Взагалі нічого не пам'ятають. Я знаю, що ще кілька євреїв з Трохимброда лишилися живі, але не знаю, де вони всі зараз. Люди пороз'їжджалися. Я знала чоловіка з Колок, який утік від нацистів, але з тих пір більше нікому не сказав ні слова. Ніби йому хто рота зашив — отак". Я сказав це герою. "Поїдеш з нами? — запитав Дєд. — Ми будемо про тебе дбати, будем тобі палити зимою". — "Ні", — сказала Августина. "Та поїхали, — сказав він знову, — тут же неможливо жити". — "Я знаю, — сказала вона, — але…" — "Все залежить тільки від тебе". — "Ні". — "Ну, давай". — "Ні". — "Ти ж можеш…" — "Не можу". Тиша. "Зачекайте хвилинку, — сказала вона, — я хочу йому дещо подарувати". Тут я усвідомив, шо так, як ми не знаємо її імені, так само і вона не знає імен Дєда і героя. Тільки моє ім'я. "Вона пішла всередину, шоб принести якусь річ для тебе", — сказав я герою. "Та вона просто не знає, шо для неї було би добре, — бурмотів Дєд, — вона ж не для цього вижила. Якшо вона тут лишиться, то цим вона себе уб'є". — "Може, інколи вона все-таки щаслива? — припустив я. — Ми ж не знаємо, як на мене, сьогодні вона була щаслива". — "Та вона й не бажає щастя, — сказав Дєд, — вона може жити тільки коли їй сумно. Вона хоче, шоб ми каялися, шоб сумували за нею, а не за іншими". Августина вийшла з будинку з ящиком, на якому синім олівцем було написано НА ВИПАДОК. "Ось", — сказала вона герою. "Вона хоче, шоб ти це взяв", — переклав я йому. "Я не можу", — сказав він. "Він каже, шо не може взяти це". — "Він мусить". — "Вона каже, шо ти мусиш". — "Я не могла зрозуміти, чому Риф-ка заховала свою обручку в глечик і нащо сказала потім мені "На випадок". На випадок, а далі що? Для чого?" — "На випадок, якшо її уб'ють", — сказав я. "Так, але що далі? Чому обручка мала залишитися?" — "Я не знаю", — сказав я. "Так запитай його". — "Вона питає, чому її подружка сховала перстень, коли знала, шо її уб'ють?" — "Тому що тоді залишиться доказ, що вона існувала", — сказав герой. "Ш-шо?!" —"Доказ. Документ. Свідчення". Я переклав Ав-густині. "Але для цього обручка не потрібна. Люди все пам'ятають і без обручки. А коли вони забувають або помирають, то про обручку вже ніхто й не згадає". Я переклав герою. "Але обручка може послужити нагадуванням, — сказал він, — щоразу коли ви дивитеся на неї, то пригадуєте подругу". Я переказав Августині слова героя. "Ні, — відповіла вона, — я думаю, що вона мала на увазі цей випадок. Коли хтось приїде одного дня й буде шукати". Я так і не догнав, кому вона це зараз каже — мені чи герою. "Ага, — підхопив я, — і тоді ми будем мати шо знайти". — "Ні, — сказала вона, — це не обручка існує для вас, це ви існуєте задля обручки. Не вона — для вас, а ви — для неї". Вона порилася в кишені халата й витягнула перстень. Далі вона спробувала натягти її героєві на пальця, але перстень не був у гармонії з його руками, тоді вона спробувала надіти на його найменший палець, але він все одно не гармоніював. "У неї були малі руки", — сказав герой. "Вона мала малесенькі ручки", — переклав я. "Так, — сказала Августина, — дуже маленькі". І вона знову намагалася надіти йому перстень на маленький палець, намагалася дуже наполегливо, так шо, я вважаю, герою довелося зазнати різного болю, хоча він не подавав виду. "Не підходить", — сказала вона й коли забирала перстень, то я помітив, шо він порізав героя довкола пальця.