Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) "Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду". — "А хіба може щось докучати в такий гарний день?" — "Так, він справді гарний". — "Так", — сказала вона. — А ти звідки?" — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: "Одеса". Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. "Ніколи не була в Одесі", — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. "Вам би треба було туда поїхати", — сказав я. "Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити". — "І є ше багато чого, шо вам робити не треба", — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: "Та ти добрий хлопець". — "А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися". Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. "Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?" — "Ні", — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. "А про місто Соф'ювку ви теж не чули?" — "І про це не чула". — "Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня". Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.
Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати "не болить", а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.
"Ви бачили когось із цієї фотокартки?" Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: "Ні".
Не знаю нашо, але я знову спитав: "Ви бачили когось із цієї фотокартки?" "Ні", — знову відповіла вона, тільки її друге "ні" звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше "ні".
"Ви бачили когось із цього фото?" — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.
"Ні", — сказала вона знову, але вже якимось третім "ні".
Я передав фото в її руки. "Ви бачили когось із цієї фотографії?" "Ні", — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.
"Ви бачили когось із цієї фотографії?" Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: "Ні". "Ви бачили когось із цієї фотокартки?" "Ні", — сказала вона й поклала фото собі на коліна.
"Ви бачили когогось із цієї фотокартки?" — допитувався я.
"Ні", — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.
"Ви бачили когось із цієї фотокартки?"
"Ні", — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.
"Ви бачили когось із цієї фотокартки?"
"Ні", — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.
"Ви бачили когось із цієї фотокартки?" — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.
"Ні, — сказала вона, — я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими".
І тут я ризикнув.
"А хто— то з цієї фотокартки міг бачити вас?"
Впала ше одна сльоза.
"Я так довго на тебе чекала".
Я показав у бік машини: "Ми шукаємо Трохимбрід".
"О, — видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, — ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід".
Сонячний годинник, 1941 — 1804 — 1941
Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого "Зіпсутого телефону", щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою за кисень, який вдихали її груди. Так, начебто це мало виправдати сльози її дітей, які колись могли б оплакувати її спокійну тиху смерть, якби їй не судилося загинути разом з усією штетлевою громадою — загинути надто молодою, як і всі у тій громаді, — ще до того, як у неї могли народитися діти. Вона склала трусики шість разів у формі краплини й засунула їх у верхню кишеньку його чорного шлюбного костюма якраз до половини, залишивши зовні декілька скла-дочок-пелюсток, як то завжди роблять із хусточками.
Це для того, щоби ти думав про мене, — сказала вона, — аж поки…
Мені нагадування не потрібні, — сказав він, цілуючи легкий вологий пушок над її верхньою губою.
Швидше, — хіхікнула вона, однією рукою поправляючи йому краватку, а іншою — підтягуючи шнур, який звисав у нього між ногами, — ти запізнишся. Біжи хутчіше до свого Годинника.
Вона втишила поцілунком те, що він хотів був їй сказати й підштовхнула його до виходу.
Було вже літо. Кільця плюща на пощербленому портику Синагоги потьмяніли від спеки. Ґрунт знову набув кольору кави і став достатньо м'яким, аби можна було садити помідори та м'яту. Кущі бузку залицялися до перил веранди, ті від несподіванки лущилися й губили дрібні трісочки, котрі одразу ж підхоплював і ніс теплий літній вітерець. Чоловіки зі всього містечка вже чекали довкола Сонячного Годинника, коли, задихавшись і змокрівши від поту, на майдан прибув мій дід.