— Здрастуйте, хазяєчко! — бадьоро звернувся він до бабусі, коли нарешті впорядкував свій туалет і хвацько закинув назад довгу сиву чуприну, що спадала йому на плечі.
— Здрастуйте, здрастуйте, Дімочко! — привітно відгукнулася бабуся. — Надовго до нас?
— Та як сказати, — розважливо проказав Діма. — Коли не женете, то на пару деньочків зостався б. — І він несміливо кахикнув у долоню.
— Та лишайтеся, скільки хочете! Місця вистачить. Я така рада, що ви до Сергійка завітали, а то вже було думала — обминете.
— А чому це ти так думала?! — обурився Сергій. — Гадаєш, я гірший за інших?
— Ну, вже наприндився, — посміхнулась лагідно бабуся. — Думала, то й думала. Що було — того нема… А коли по щирості, то трішки боялася: а як обмине тебе Діма?
— Між іншим, — поцікавився Сергій, — звідки ти знаєш, що його Дімою звуть?
— Як — звідки? — здивувалась бабуся. — Та про нього майже всі діти знають! Він до них хоч раз у житті, а приходить. Звичайно, коли вони люблять казки… — Тут бабуся мрійливо звела очі вгору, зітхнула й додала: — І до мене він теж колись приходив, як малою була.
— Чому ж ти мені досі не говорила нічого? — образився Сергій.
— Чекала, чи прийде він до тебе.
— Значить, перевіряла?
— Виходить, так… — сказала трохи винувато бабуся і враз перевела розмову: — Ну от, ми стоїмо тут, базікаємо, а гість, мабуть, голодний! — І вже до Діми: — Прошу до столу!
Діма, як помітив Сергій, спершу трохи ніяковів. Та він подолав соромливість і швиденько прочапав на кухню, зручно вмостився на стільчику поближче до плити — мабуть, і досі ще не відігрівся після своєї ночівлі — і заходився смакувати пирогом із яблуками та чаєм.
Видно, він таки здорово зголоднів, бідолаха! За якихось хвилин сім дідок ум'яв п'ять чималих куснів пирога та висьорбав чотири чашки гарячого, пахучого чаю. Сергій тільки зиркав на нього й дивувався: і куди воно в нього все влазить. А бабуся підкладала Дімі шматок за шматком і підливала свіжого чаю.
Нарешті Діма задоволено хукнув, перевернув догори денцем порожню чашку, вибрав із бороди крихти й, укинувши їх до рота, мовив:
— От спасибі, нагодували! Не пиріжечок, а смакота!
— Рада, що сподобався, — зашарілась бабуся. — То, може, ще шматочок?
— Е, ні, — підняв ручку Діма, — досить, а то лусну!
— Ну, дивіться, як хочете, — відказала бабуся й заходилась прибирати зі столу.
— Можна спитати? — нерішуче звернувся до Діми Сергій.
— Питай, чого там! — поблажливо кинув Діма, щось муркочучи стиха під ніс.
— От скажіть, чому ви не боїтеся людей?
— А чого ж їх боятися? — пхикнув дідок. — Я ж казав тобі: хто не вірить у казки, той мене не бачить. А той, хто вірить, — поганою людиною бути не може! Тож і кривди від нього я ніякої не зазнаю! Зрозуміло?
— Зрозуміло! — радісно відгукнувся Сергій, бо йому зробилося страшенно приємно, що вони з бабусею таки непогані люди.
Бабуся кінчила прибирати зі столу й мити посуд і запитала у Діми:
— А що це ви дихаєте так важко?
— Нежить у мене, — пояснив Діма. — Застудився.
— Ну, нежить — то дрібниці! — кинула бабуся. — Я ваш нежить цибулькою за один день вижену!
Сергій, почувши про цибульку, аж пересмикнувся, бо пригадав, як бабуся лікувала його: натре цибулі, вичавить із неї сік, а тоді — в носа, піпеткою! Що в таких випадках буває — не мені вам пояснювати! Очі лізуть на лоба, в носі й горлі пече, ніби там хтось вогнище розпалив, голова гуде, мов дзвін, а сльози — хочеш чи ні — б'ють фонтаном. І взагалі — хочеться дертися на стелю або й вище! Зате нежиті через день як і не було!
Сергій згадав це, і йому стало трохи боязко за Діму: він такий невеличкий, старенький, ще не витримає!
Але його сумніви розігнав сам Діма.
— Цибулька — це прекрасно! — потер він задоволено руки. — Над усі ліки я поважаю саме цибульку!
— От я вам перед сном і закапаю, — зраділа бабуся. — А тепер ідіть до Сергійка, в його кімнату, влаштовуйтесь. А холодно буде, скажіть — я електрокамін поставлю.
— Дякую, хазяєчко, за турботу, — уклонився шляхетно Діма. — Бачу, ви просто клас, як каже ваш онук!
— Ще й який! — вигукнув Сергій. — Моя бабуся — найкраща в світі!
— Ну от, іще захвалите! — бабуся почервоніла, наче дівчинка. — Добре, ви тут поселяйтесь, а я на базар злітаю! — І вона подалася з кухні.
4
— Таки й справді в тебе не бабуся, а вищий клас! — мовив Діма, вмощуючись у глибокому зручному кріслі. — А пироги ж пече! — І від згадки про смачний пиріг аж прицмокнув язиком. — А що це вона сказала — "злітаю на базар"? — поцікавився трохи згодом Діма. — У неї що, літак є?
— Який там літак! — засміявся Сергій. — Вона в мене сама як літак. Ми з батьками навіть називаємо її "летюча бабуся".
— Так вона вміє літати?! — підхопився у кріслі Діма.
— Звичайно, ні! — Питання Діми знову розсмішило Сергія. — Просто вона в нас дуже прудка, і найулюбленіше її слово — "літати". Ходити поволі, як інші бабусі, вона не може. Ми тільки й чуємо від неї: "злітаю в магазин", "полечу на базар", "лечу до сусідів"! І мчить собі так хутко, що й літаки, мабуть, переганяє.
— А… — розчаровано мовив Діма, посовався трохи, вмостився й затих.
Так вони трішки посиділи мовчки: Сергій гадав, що Діма після сніданку заснув, натомлений дорогою, і не хотів його турбувати. Та Діма розклепив оченята:
— Ну, розказуй про себе.
— Та ви поспіть уже, — відмахнувся Сергій, — а я потім…
— Не бійся, давай зараз, — заперечив Діма, — я можу слухати й дрімати водночас. Про мене навіть приказка є: спить і курей бачить! Чув, мабуть?
— Чув, — кивнув головою Сергій, — але не знав, що це про вас.
І Сергій розповів Дімі про тата й маму, про далеку сонячну Кубу і навіть — про плавання…
— Пхе, плавання!.. — розтулив Діма оченята. — Та я тебе за хвилину міг би навчити!
— Ой! — зрадів Сергій. — То навчіть, дуже вас прошу!
— Я ж сказав — "міг би", але тепер не можу: технічні причини…
— Що за технічні причини? — здивувався Сергій.
— Розумієш, — почав пояснювати Діма, — була в мене така книженція, ну, ніби чаклунська. У ній з одного боку записано всякі потрібні слова, а з другого — що станеться, коли слова ті вголос вимовити. Приміром, пробурмотів собі щось, — раз! — і дощ я-ак уперіщить! Так-от, коли зламали мій будиночок, книга пропала під уламками.