— Здається, тут! — промовив один, впізнавши нового білого хреста.
Другий нахилився до могилки, пошкромадив пальцями свіжу, ще незлеглу землю й відповів:
— Вона... Ну, мерщій за роботу!.. Ніч саме така, що ліпшої й не треба. Ніякий мрець не схоче вилазити з теплої труни та й жодний чортяка сюди не прийде! — грубо жартував злодій.
— Та напевне й сам Вовкулака боїться лазити в такій темряві, — засміявся й другий, скидаючи з себе одежину та приправляючи лопату.
По тому вони враз взялися копати.
Хреб не довго роздумував. Він розправив свої пазурчасті руки, як лапи у шуліки; високо підвів вгору свою лопату й випростався перед злодіями.
— Ні, ледацюги!.. Я пітьми не боюся так само, як і вас... — гукнув він так гучно, як вистачило сили його старечому голосові. — Геть звідси!..
І він замахнувся на них лопатою.
Його сіро-сиве, мов вечірня імла, волосся засвітилося, як порохняве дерево, фіалковим світлом; жовте кощаве тіло вирівнялось і стало дуже високе, а з лопати посипались іскри.
У злодіїв чуб поставав свердлом. Вони остовпіли й не могли ворухнути жодним членом...
Але ж саме в цей момент в селі заляпав крилами перший півень і голосно прокричав:
— Ку-ку-рі-ку-у!..
Хреб затремтів, аж йому задзвонили кістки, немов хтось потрусив торбинку з скляними пляшечками. Волосся його потемніло, лопата згасла, й він непомітно шугнув у свою хатинку. Тільки пролунав у повітрі, мов виття хуртовини, його сумний, тужливий плач. Вовкулака вмить втратив свою силу: вже кінчалася ніч, й він мусив бути вдома...
Коли Вовкулака зник, злодії отямились. Волосся ще стояло на їхніх головах, як щітки. Зуби їм клацали, руки й ноги трусилися, але ж вони були запеклі злодії й швидко опанували собою.
— Тьфу! — сплюнув один. — І приверзеться таке чортовиння!.. Робімо швидше, бо вже співають півні. Можемо не встигнути до світанку...
Й вони швидко почали відкидати м'яку землю.
Хреб тихо плакав, сидячи в своїй хатці. Він бачив відтіль, як злодії розрили свіжу могилу, як розрубали сокирою золочену труну й постягали з небіжки всякі дорогоцінності: персні, сережки, хрести... Вже ранком, аж коли почало сходити сонце, тільки тоді злодії повтікали з цвинтаря.
Якось того дня ніхто з людей не приходив на цвинтар, а бідолашний Вовкулака вдень не смів привести до ладу могили. З великим нетерпінням чекав він ночі, міркуючи, що покличе собі на поміч когось з ближчих своїх сусідів: чи Того, що в скелі сидить, Кам'яника, чи Упиря, чи навіть і старого Лісовика з Хухами... І тільки почало поночіти, Хреб вже не міг далі стерпіти й виліз зі своєї хатки...
Він підійшов до могили, свиснув на лисиць, посварився лопатою на вовків й скочив у яму. Тільки він схилився над останками небіжки, щоб обережно позбирати їх докупи, як зачув нагорі чиїсь кроки.
Хреб раптом звівся на рівні ноги й оглянувся. Якийсь пастушок, видимо, запізнився з лук зі своїми вівцями. Великий білий цап перескочив через рівчак та виспу [1] цвинтаря й плигав по могилах, а за ним гонився пастушок.
______________
[1] Виспа — острів (діал.).
Вовкулака замахав цапові руками, щоб той ішов геть з кладовища, але ж цап дивився в другий бік і нічого не бачив. Тоді Хреб виплигнув з могили й хотів непомітно сховатися за кущем. Однак саме в той момент пастушок наблизився до ями. Він угледів, як майнула біля нього бліда Вовкулакова тінь, побачив розриту яму, пошматоване людське тіло, обгризені кістки...
З страшним криком кинувся хлопчик тікати до села. Там він розповів, що бачив. На цвинтар збіглися всі селяни...
— Не інакше, як Вовкулака розрив ту могилу чужої пані й пообгризав її кістки! — говорили повні жаху люди...
А ні в чому не винний Хреб, котрий прикладав усіх зусиль, щоб оберігати спокій усіх померлих та лад на цвинтарі, голосно стогнав з жалю та образи... Люди ж дивувалися, як гулко реве цього тихого вечора вітер в байраках, й з того часу страшно боялися ходити на цвинтар, особливо увечері!..
А тим часом там не було нічого страшного...