— Що ж він хоче? — звернувся Волос до сина,
— Та хоче він немало — аж п'ять тисяч і половину щоб зараз на стіл.
— А він не здурів? Може ж, хоч чотири візьме?
— Якби не Зубківський, то, може, і тисячу взяв би, а чого ж не брати, коли той уже без трьох сот надавав п'ять.
— Зубківський?
Для Власа Волоса ця звістка була не з зовсім приємних. Він був певний, що ніхто із селян не насмілиться перебивати йому торг, але Зубківський може зробити це навіть навмисне, аби зайвий раз поглузувати з нього. І тому він тепер остаточно вирішив придбати подвір'я за всяку Ціну.
— Тут треба Тиндика нацькувати.
При слові "Тиндик" у нього зринула на поверхню вся сьогоднішня подія, і він уже викрикнув:
— Ти бачив цього харциза?
Для Артема цей тон був незрозумілий, і тому він запитав тільки піднятими, такими ж кошлатими, як і в батька, бровами. Тоді Волос, усівшись за стіл і виявляючи свій настрій частим дробом пальців по дубових дошках, виклав перед Артемом Домчині заходи і свій план, що його він надумав отут за столом.
— Аби тільки Тиндикові сказати — і тоді сиди спокійно.
— Так Тиндика ж немає у Левендарівці,— відповів, теж збентежений, Артем,— немає і, мабуть, скоро не буде: мабуть, до весілля готується.
— Ну, а як Максима за цей час відпустять?
— Не відпустять. Треба, щоб не відпустили.
— А*як на поруки?
Артем замислився. Поява Максима Молочая, в якому вони ототожнювали всю Радянську владу, знову па їхньому обрії, особливо тепер, коли заходилися з купівлею хутора, була б зовсім не бажана.
— А як відпустять...— Артем повів очима на вікна.— Трапляється ж, що людина ненароком в ополонку попада... Хутором я не поступлюсь, хоч би й десять комісарів стало на дорозі... З міста ставка не мине... А до весни і раки з'їдять.
— Треба ще подумати,— застережливо сказав Волос На другий день у них був ясний план, тоді як у Домки
становище ще більш ускладнилось. Щоб поїхати до міста, потрібні були гроші, а позичити було ні в кого, і вона продала корову.
— Сто карбованців нашкрябала вже,— говорила вона батькові, пірнувши в свої розрахунки..—— Може, вистачить.
У Волоса від цієї звістки підскочила під бородою одна вилиця, а шапка ніби зіп'ялась на волоссі. Не приховуючи свого настрою, він буркнув:
— Ухекай, дурна, гроші. Подумаєш, яка спішка!. За сопливого — сто карбованців. Не вхопить чортяка, як і посидить.
Домка не могла зрозуміти цього тону і, ніби в жарт, сказала:
— От батьки, інші б ще допомогли.
Волос крякнув, ніби дійсно збираючись піддати комусь на плечі мішок. Дитина, що тепер з новою забавкою весь час трималася спідниці матері, помітила дідів сердитий тон і з дитячою щирістю сказала:
— Мамо, мамо, а дядько Артем не давав з кицькою гратися. Ти його не люби. Він казав, що й татка наб'є.
Артем стривожено зирнув на батька.
— Ах ти, яка язиката,— проговорив він, скривившись,— як оратор.
Домка спалахнула і мимохіть сказала до дитини:
— Руки короткі до татка.
На цьому скінчилась її остання спроба порозумітися з батьками.
— Більше я тебе ніколи не оставлю у цих людожерів,— говорила вона, ведучи дитину на кінець слободи до своєї вистудженої хати,— краще до дяді Архипа.
Дитинча, човгаючи чоботями по кризі, цвірінчало збоку, а Домка в той час перебирала одну за одною думки: до батьків вона вже більше не піде, а Максимові треба стерегтися. "Справді,— подумала вона вже роздосадувано,— чому я не залишила дитини в Архипа, це — дійсно товариш, рідніший за рідних,— але тут же пригадала, що потрібний же був ще й Левко.— Ну, тепер годі з коровами: продала — і капут. Вийде Максим з-під слідства, не може бути, щоб він у чому провинився, нехай просить командировки чи переводу до' міста. Треба ж і дитині вже раду давати, і сама ж вона хоче вчитися". При цій думці серце в Домки лоскотно затремтіло, і вона підхопила Ольгу на руки.
— Ти будеш ходити в школу з книжками, і мама буде вчитися на агронома, і татко,— і вкрила її поміж словами мокрими від пари поцілунками...
Максим Молочай жив у найнятій хаті на кінці слободи. Униз, до річки, збігали городи і там упиралися у смужку лози, а на подвір'ї, на білому снігу, сиділа хатка з одним деревом і дубіла від голих вітрів.
Біля самих воріт Домка несподівано зустрілася з Шубкою.
— Здрастуй, Домко,— кинув він,— що це твоєї корови не видно?
Домка здригнулася. Шубка жив на другому кутку Ле-вендарівки і ще нема й тижня, як вийшов із бупру * за пограбування церкви. Було враження, що він зустрівся з нею зовсім не випадково, а мабуть, просто чекав. На вулиці починало темніти, і тільки біля криниці та внизу на луках ще маячили постаті. Домка хотіла пройти мовчки, але Шубка заступив вузеньку стежечку в снігу і знову сказав хрипким від невигойної простуди голосом:
— Та не бійся, не бійся. Продала, чи що?
— А хоч би й продала, так що?
— Максима ж не спитала? Ще розгнівається.
Ім'я, сказане Шубкою, впало на Домчине серце, мов окріп на льодину. Весь страх перед цією кривоногою окоренкуватою постаттю, що дивилась на неї світлими очима, розтанув так же, як і зріс.
* Будинок примусової праці.
— Чого ж він буде гніватися? — відповіла вона вже тоном, повної інтимності.— Йому ж хочу допомогти.
— Не турбуйся. Переказував, що це якась ошибка,— помилились, мабуть... А за скільки?
— Так ти бачив його? — Тепер для Домки, здавалось, більш рідного під цим небом нікого не було.— Корову — за дев'яносто, та хустку за десять. Хочу на поруки.
— Та він і так скоро буде, з слідством затримали. І по-руків тепер не полагається. А гроші при собі держиш?
Це запитання знову .насторожило Домку. "Навіщо це йому знати?"
— Він так і казав тобі?
— Та вже ж не приснилося,— і Шубка якось двозначно посміхнувся.— Не побивайся даремно та дитини пильнуй, доглядай, значить, плод.
Домка озирнулася на сіренький клубок, що двома круглими обрубками копирсався в снігу.
— Олюню, дитинко, ось дядько татка бачив.
— Татко поїхав санки купувати далеко-далеко,— зайнята своїми справами, відповіла дитина.
— І переказував, щоб ти снігу в ручки не брала,—сказав Шубка, заглядаючи їй у вічі,— тоді й санки привезе. Ну, ідіть до хати, а то ще померзнете. А корову добре продала: за таку ціну можна ще й кращу придбати.