Волос узяв свою шпакувату, як кущ ліщини, бороду в кулак, а це означало найвищий момент його напруження, проте друга рука знову притиснула до столу пляшку, і по цьому вже сказав:
— Та ти, виходить, не такий уже й дурний. Пити будеш потім. Сідай за діло, а ти, Левку, позатуляй вікна.
Тиндик дістав із засмальцьованої папки папір та олівець і вмостив свою голову, схожу на п'ятку, поруч з глиняною мискою.
— "Розор жизні". Це буде такий заголовок.
І через півгодини Тиндик, тепер уже безборонно запиваючи кожну сторінку, читав свого дописа до редакції газети "Степовий комунар".
"Тринадцятого грудня біжучого року в селі Ординці, Ле-вендарівського району, трапився нижчезазначений випадок, У проживаючої в цьому ж селі офіцерської вдови, під прізвищем Маргарита Семенівни Нищети, була дочка юноше-ського возраста Ярина. Офіцерська удова, як класово ворожого походження, не сознавала революції і Радянської влади, котра звільнила всіх трудящих, і тому пустила до себе комірника кустаря-одиночку, колісника Хому Гоника.
У вищезгаданого Гоника був син, на ім'я Амбросій, в до-стіженії возрасту теж молодий хлопець. А разом з офіцерською удовою проживала ще невизначеної професії якась родичка Василина.
Хома Гоник, хоч був уже й непрацездатний через свої літа, але продовжував орудувати сокирою. Протягом тижня він майстрував пару коліс, котрі настромлював у неділю на дрючок і котив на базар.
Повертався назад Гоник завжди неблагополучним в роз-сужденії самогону, що пояснювалось неблагонадійною поведінкою його сина Амбросія, позаяк, не сообразуючись з старими вже літами свого батька, він не брався ні до якої роботи, а тільки ганяв по вулиці собак та дурів з дівчатами. Призводила до цього, мабуть, Василина, дівка без усякого сорому.
Старий колісник, в силу батьківських обов'язків, повинен був нарешті звернути на це увагу, тому він і спитав Амбросія: "Що з тебе буде, сину, коли я помру, від чого ніхто з нас не застрахований".
Син, замість утішити батькову старість, відповів йому в таких словах: "Вас ще й довбнею не доб'єш".
Коли Амбросій почав уже гуляти й з Яриною, тоді батько, бачачи такий розор жизні, почав його страмити, що§ той кинув волочитися, і ніби пригрозив йому, що потягне його дрючком так, що той, мовляв, забуде й їсти, не то що дівчат.
Бувша офіцерська удова М. С Нищета приблизно в той же час, але в другій кімнаті, теж мала розговор з своєю дочкою в таких словах: "Невже ти хочеш, щоб я зовсім померла, що мордуєшся з отим шибеником? (Маючи на увазі Амбросія). Ти ж у мене одна, як сонце, мовляв., у небі, і, мовляв, хіба ж роду такого".— "Панського,— відказує їй Ярина без усякої поваги до старших— чула, мовляв, уже не раз".— "А що я вже й через хату не можу перейти, то як ти думаєш?" — питає тоді її мати. "Ну, то й лежіть собі мовчки,— відказує їй дочка.— Не лягати ж і мені з вами. Дихати,— говорить,— скоро не можна буде через вас".
Зважаючи на таку образливу відповідь, офіцерська удова розсердилась і вже, ніби без попередньої ласки, закричала: "Ах ти ж виродок! Куди ото ти намазалась?" А дівчата ніби зібралися на вулицю. "Сидіть мені дома!" Але її пропозиція осталася з боку дівчат без всякої уваги, і вони пішли собі гуляти.
В цей же день у селі Ординці був небезізвісний зять куркуля, голова Левендарівської земельної комісії громадянин Максим Молочай, що за молодих літ був за учня у колісника Гоника, який, Гоник, щоб той краще пильнував роботи, давав йому частенько прочухана. Знав ніби Гоник і про його відносини з Василиною і навіть загрожував, ураховуючи наявність у нього жінки й дитини, вивести його шашні на чисту воду.
З вищезгаданим громадянином Молочаєм саме й зустрілися в той вечір дівчата і щось говорили конфіденційно. Можна думати на підставі вищесказаного, що говорили вони про старого Гоника та про офіцерську удову, котра в той час гнала самогон, бо дівчата негайно повернули до-, дому. І тоді стався цей драматичний случай, которий я опишу і которий схвилював усіх трудящих села Ординки і його околиць.
Старий Гоник Хома у цей вечір ніби занедужав і на цій підставі рано ліг, а його сусідка, Нищета, як елімент нетру-дящйй лягла ще раніше. Діти, які б повинні уважати старість, побачивши, що старі вже сплять, про щось довго радилися з гулящою дівкою Василиною, і після цього Амбросій витяг з-під лави сокиру. Василина ніби взяла цю сокиру, наказала Амбросієві й Ярині зоставатися на попереднім місці, а сама пішла до старого Гоника у хату. В отсутствії була вона недовго, повернувшись назад, наказала Амбросієві, щоб він ішов кінчати.'
Син, хоч і був уже в розумінні моральності зіпсований, але в цей момент у нього, мабуть, прокинулась совість, бо хлопець, кажуть, заплакав. Але на Василину це ніскільки не вплинуло, бо вона йому навела такий резон: "Кінчай, коли не хочеш, щоб цією сокирою я тебе прикінчила! А потім каже: — А я піду вирву вікно, щоб на когось ін: шого подумали".
Коли Амбросій зайшов до хати, старий його батько, будучи не добитий— Василиною, ще стогнав. Тоді Амбросій, мабуть, щоб не бачити свого злодійського вчинку, заплющив очі і ще тричі вдарив батька по голові. А Василина вже стояла біля вікна і, для виконання свого задуму, знову скомандувала: "Дай тепер сокиру Ярині!"
Але офіцерської удови в хаті чомусь не було. Тоді дівчата наклали на щоки свіжі рум'яна, збираючись знову йти на вулицю, мабуть, щоб усі бачили, що їх у цей час дома не було. "А бабу,— так ніби сказала Василина,— прикінчимо уночі і будемо тоді жити втрьох, і ніхто нам не буде голови гризти".
На цьому їх і застала міліція, котру привела хитра офіцерська удова М. С. Нищета, а вищезгаданий Максим Молочай, зять куркуля, устиг утекти і чомусь і досі гуляє на волі!"
Тиндик, закінчивши читати, подивився поверх окулярів по черзі на всіх і сказав:
— Чули?
— Диви, просто як сочинєніє,— сказав захоплений Влас Волос.— Господи, що робиться на світі! Та чи було коли таке, щоб діти підіймали руку на батька! Плаче, а несе сокиру, цюка, як дрова. От світ настав! Тільки чого ти мало так про Максима сочинив?
— Мало? Можна й більше. Що нам заважає написати, що Гоник знав дещо, про що б не хотілося згадувати тепер Молочаєві як партійному. Нехай тепер доводить, що не він їх намовив.